Епітет належить до найуживаніших поетичних прийомів. За відомим висловом О.Веселовського, «історія епітета є історією поетичного стилю в скороченому виданні», оскільки, як коментує В.Жирмунський, «епітет виділяє в певному понятті «суттєву» ознаку, а вибір «суттєвої» ознаки серед «несуттєвих» у свою чергу характеризує поетичне уявлення епохи та письменника».

«Як майстер пензля, – пише М.Рибнікова, – тяжіє до певних фарб та ліній, так художник слова тяжіє до певних епітетів. І ось цими епітетами для читача визначається тоді не стільки світ (творця), оскільки сам творець цього світу, поет. Міра суб’єктивності письменника найбільш відчутна, коли аналізуються його епітети».

Метафорою називається слово, значення якого переноситься на найменування іншого предмета, пов’язаного з предметом, на який звичайно вказує це слово, рисами подібності. Н-д: Андрій так і не бачив обличчя свого «архангела», власника такого симпатичного голосу і такої гарної, селянської мови [2, 28] // По тім боці десь сидить якийсь реальний Петро чи Грицько з ключами, а по цей бік стоїть він з двома «архангелами»… Так чомусь в цій країні нарід називає всіх робітників НКВД й міліції – «архангелами» [2, 66] // Андрієве око автоматично закарбувало лише, як останній кадр з-поза «райської брами», вираз їхніх облич: ощерене хижим усміхом юнакове й розгублене, здивоване й , либонь, засмучене Рибалкове [2, 67] // В камері всі наполохалися, коли в годину по півночі в відчинених дверях з’явився Андрій, немов Адам на брамі раю, вигонений з того раю архангелом [2, 155].

Метафора, подібно до епітета та порівняння, ставить за мету конкретизувати уявлення про предмет, про який ідеться, шляхом вказівки на певну його ознаку, що висувається на перший план, але, на відміну від епітета й порівняння, метафора вказує на цю ознаку не в прямій формі, не безпосередньо її називаючи, а шляхом заміни її словом, що містить у собі дану ознаку. Тому метафору часто називають прихованим або скороченим (згорнутим) порівнянням, тобто порівнянням, в якому не виокремлюється ознака, за котрою відбувається зіставлення двох предметів. Естетичний ефект метафори побудований на певній загадковості предмета, про який ідеться, з чим , зокрема, пов’язане широке вживання метафор у жанрі загадки.

Метафора – один з найуживаніших тропів. Теоретик літератури Києво-Могилянської академії М.Довгалевський визначав функції метафори як: 1) найменування деяких предметів, які не мають власної назви; 2) підсилення значення сказаного; 3) засобу для досягнення естетичного враження.

Залежно від особливостей співвідношення зіставлюваних предметів виділяють чотири типи метафор, побудованих на: заміщенні живого живим, заміщенні неживого неживим, заміщенні неживого живим. Цей тип метафори називається уособленням, або прозопопеєю (від грец. особа і роблю), або ще персоніфікацією (лат. особа і робити), н-д: Ото стоїть свічечка на коливі – ото й був він [2, 5] // Обчурхана вершинка його душі мечеться в агонії… [2, 259].

Можливі й різні форми граматичного вираження метафори. Найчастіше вона виражається дієсловом та його формами або ж прикметником (метафоричний епітет), внаслідок чого, зокрема, метафора, виражена іменником, сприймається дещо свіжіше. Як і епітет та порівняння, метафора не лише конкретизує уявлення про предмет, а й виражає відповідне емоційне ставлення до нього мовця (прозаїка або поета). «Якщо бажаєш подати що-небудь у гарному світлі, – наголошував ще Арістотель, – слід запозичувати метафору від предмета найкращого в цьому роді речей; якщо ж бажаєш виставити що-небудь у дурному світлі, то слід запозичувати від гірших речей». Н-д: Для себе старий Чумак із старою мали покуть не в світлиці, а там, у «хатині», – там рясніли образи, товплячись і витискаючи один одного [2, 7] // Тоді зринало обличчя його заплаканої, непритомної матері, й йому видавалося, що його ноги підгинаються і він стає на коліна, він заламує руки, і невисловлена ніколи розпачлива молитва несамовито видирається йому з горла, наперекір глуздові, наперекір свідомості, проривається з невідомих глибин, як колись у дитинстві… Молитва про те, щоб його минуло найстрашніше… [2, 200-201] // Литвинов шепотів гаряче, тремтячи й вкладаючи щиро в слова всю свою душу… [2, 227] // Він розливається морем, і по тому морю пливе, захлинається бризками заколисана душа, звільнена від тяжкого напруження… [2, 261].

ВИСНОВКИ

Релігійний стиль є одним із найдавніших стилів. Сфера його поширення – культові установи (церкви, монастирі, молитовні будинки тощо), теологічні навчальні заклади, релігійні громади, віруючі родини.

Головне призначення релігійного стилю – допомагати віруючим у спілкуванні їхніх душ із Богом, зберігати і продовжувати культові ритуали, об’єднувати віруючих одним почуттям щиросердної віри в Бог.

Лексика цього стилю багата на синонімію (Христос – Спаситель, Месія, Господь, Син Божий); антонімію (рай – пекло, добро – зло, праведник – грішник). Для релігійного стилю характерне вживання епітетів, порівнянь, метафор, алегорії, він є джерелом багатьох фразеологізмів – усталених словосполучень (Сад Гетсиманський, Голгофа, Юда, нести свій хрест), своєрідних формул мовленнєвого етикету (Христос Воскрес! Воістину воскрес!, Боже помагай, дай, Боже, щастя), звертань (сестро, брате, Отче Небесний), а також слів-символів (Бог, Богородиця, ангел, хліб, хрест та ін.).

Релігійний стиль сучасної української мови зберігає основні риси класичної сакральної мови: урочистість, піднесеність, канонічність