походить від дієслова «з’єдную». Ця етимологія вказує на роль символу як виду комунікації, покликаного кодувати і передавати людський досвід і думки. Власне кажучи, всяка мова чи система умовних знаків символічна. Але у сфері релігії символ не є відстороненою ідеєю чи навіть алегорією; він сам причетний до тієї духовної реальності, яку відображає. Релігійний символ виявляється конче необхідним там, де абстрактна, чисто логічна система не в силах виразити реальність. «У символі все виявляє духовну реальність, і в ньому все необхідне для її виявлення, але не вся духовна реальність є і втілюється в символі. Символ завжди є «почасти», тому що ми лише почасти знаємо і почасти пророкуємо» (1 Кор.13:9). Антиномія біблійних символів полягає в тому, що вони виражають невимовне. Тому за всією природою вони близькі до міфологеми і догмата. У символі слова й образи тимчасового буття передають таємниці вічного буття.
1.3. ЛІНГВІСТИЧНІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ СИМВОЛУ
В українському мовознавстві дослідження символу почалося в рамках фольклористики в першій половині ХІХ століття (М.Максимович, І.Срезневський). Проте у науковій традиції того часу на позначення символу як терміна використовували слово, образ.
Важливим дослідженням цього періоду стала праця М.Костомарова «Про історичне значення руської народної поезії», у якій учений вбачав принципи виникнення символіки у взаємозв’язках з народним світоглядом – вона відбиває морально-етичні норми, релігійні уявлення людей тощо. Дослідник тлумачить символ як «образне вираження моральних ідей через посередництво деяких предметів фізичної природи, причому цим предметам надається більш-менш визначена духовна властивість». Символи, на думку вченого, виникали у найдавніші часи існування кожного народу, тому важливе значення мають національні, релігійні та культурні засади їх формування. М.Костомаров наголосив на зв’язку символу і образу, оскільки розумів символ як образ, проте вказав на наявність певного додаткового позаобразного смислу, чим розширив поняття символу.
М.Костомаров вважав, що у символах відбито народний дух, звичаї і традиції, особливості національного характеру. На підставі узагальнення поглядів ученого, можемо визначити такі риси символу, як образність, умотивованість, універсальність у певній культурі, національно-культурну специфічність ряду символів, а також перетин символів у різних культурах.
У контексті сучасної наукової думки активно порушують проблеми співвідношення мови і культури, взаємозв’язку людини зі світом і шляхи його розуміння. Специфічне бачення світу людина виражає у картині світу, яка формується «не тільки шляхом присвоєння предметам, ознакам, явищам реального світу певних найменувань, не тільки шляхом зіставлення реалій, виявлення зв’язків між ними і фіксацією за допомогою вже наявних мовних одиниць, але й специфічним засобом – символізацією». Крім того, потреба у символізації, як зазначає білоруська дослідниця В.Маслова, – одна серед багатьох потреб людини, яка істотно відрізняє людину від тварини, бо «людина
живе не просто у фізичному середовищі, вона живе у символічному всесвіті» [19, 95].
Вагомим здобутком у дослідженні символів стали праці О.Потебні. Хоча цього вченого донедавна вважали «російським» мовознавцем, саме українська мова послужила найбільшим ґрунтом для його наукових досліджень, зрештою, для його становлення як мовознавця: «Обставинами мого життя обумовлено те, що при наукових моїх заняттях висхідною точкою моєю, іноді не помітною для інших, була малоросійська мова і малоросійська народна словесність. Якщо б ця висхідна точка і пов’язане з нею почуття не були мені дані і якщо б я виріс поза зв’язком з легендами, то, мені здається, навряд чи я став би займатися наукою» [5, 156].
Залюбленість в українську народну поетику спричинила наукове зацікавлення О.Потебні міфологією, віруваннями українців, їхніми звичаями й обрядами. Походження символів вчений пояснював через закономірності розвитку мови, вважаючи мову в усьому без винятку символічною. Він стверджував, що символіка народу розвивається разом із становленням і розвитком мови, вважаючи мову в усьому без винятку символічною, вказуючи таким чином на архаїчність символу. Учений розрізняє слова, в яких ще живе поетичне порівняння, і слова, де воно вже забулося, стерлося. Перші він умовно називає словами образними, другі – безобразними. Причину виникнення символів О.Потебня вбачав у потребі відроджувати значення слів, що забувається, затемнюється часом. Учений підкреслював, що слову, його внутрішній формі властива символічність і «тільки з погляду мови можна привести символи до порядку, що відповідає уявленням народу» [25, 289]. О.Потебня розрізняє три найосновніші типи відношень символу до означуваного: порівняння, протиставлення і причинове відношення. При порівнянні символ цілком відповідає означуваному предмету або між ними є певна різниця (у такому випадку символ часто виступає прикладкою). Іноді трапляються форми заперечного порівняння, особливо в народних піснях, які починаються із заперечення (типу «не…, а…»). Протиставлення символу до означуваного предмета, як зазначає О.Потебня, також найчастіше використовують у народних піснях. Звичайна форма такого протиставлення така ж, як і в порівнянні, а відношення речень, які протиставляються, при відсутності сполучника можна сприйняти як порівняння (Над горою високою голуби літають: я розкошів не зазнала, а літа минають) [25, 286-288]. Причинове відношення також ґрунтується на порівнянні, зокрема це відбито у назвах багатьох народних лікувальних засобів і пов’язаних з ними ритуалів.
Праці з вивчення символіки, зокрема фольклорної, дали поштовх для подальших наукових студій. Зважаючи на те, що дослідження О.Потебні, М.Костомарова « не охоплюють значного масиву символічних назв, є скоріше побіжними, аніж систематизованими» [11, 31], їхні ідеї знайшли своє продовження у працях М.Дмитренка, С.Єрмоленко, Л.Кожуховської, В.Кононенка, О.Потапенка, О.Сімович, В.Ужченка.
Побутує кілька поширених уявлень про символ як об’єкт дослідження: по-перше, символ трактують як знак (переважно у штучних мовах); по-друге, символ тлумачать як універсальну категорію, яка відбиває