У працях учених ХХ - початку ХХІ століття символ розглядають як важливу підвалину національно-культурної картини світу. Особливо пожвавилося вивчення символіки українського народу в кінці ХХ століття, із здобуттям Україною незалежності, оскільки дослідження національно-культурних особливостей української мови є важливим аспектом з’ясування самобутності українців, самовизначенням нації і її становленням на світовій арені. На цьому наголошують і автори книжки «Українські символи» (М.Дмитренко, Л. Іванникова, Г.Лозко): «Символіка – поняття загальнолюдське і національно специфічне, етногенетичне» [4, 3]. І без неї національний аспект вивчення мови був би неповним.

Проте з’являються праці дослідників, які не визнають існування української символіки, наголошують на її меншовартості. Мається на увазі словник, укладений російським дослідником міжнародної символіки й емблематики В.Похльобкіним. Автор вважає, що українська символіка «складалась випадково й епізодично, причому в найбільш критичні моменти української історії, коли в ній раптово виникла чисто політична потреба [5, 157].

Погляди В.Похльобкіна заперечує ряд дослідників, які доводять, що українська символіка існує і пізнання її – «органічна потреба в задоволенні духовних, культурних запитів, удосконаленні внутрішнього світу й приведення його до гармонії із зовнішнім» [3, 8]. Колектив укладачів словника (О.Потапенко, М.Дмитренко, Г.Потапенко, В.Куйбіда, В.Коцур, М.Довбня, Т.Товкайло, Ю.Мільошин, Л.Кожуховська, Я.Потапенко), визначаючи символ як потужну категорію культури, духовного розвитку, повсякденного спілкування, зазначає, що «дослідження національно-специфічного аспекту символіки надзвичайно актуальне, особливо-всебічне вивчення первісної символічної системи та її еволюції в генетично архаїчних тисячолітніх етносів». Автори словника тлумачать символ як універсальну естетичну категорію, що розкривається суміжно з художнім образом, знаком, та алегорією. Укладачі розкривають часові рамки певного символу, простежуючи його від етапу виникнення до сьогодення, виявляють знання світової культури та літератури, релігії, міфології у тлумачення символу, проводять паралелі з витворами усної народної творчості, світової літератури та мистецтва.

Найвагомішими у галузі дослідження українських символів на сучасному етапі є студії В.І.Кононенка, зокрема його праці «Символи української мови» (1996) та «Концепти українського дискурсу» (2004). Учений здійснює власне лінгвістичний аналіз символів на матеріалі української художньої літератури, записів усної народної творчості та словників української мови, враховуючи онтологічний, етнологічний, психолінгвістичний, стилістичний аспекти, визначає семантичне поле слів-символів, виділяє найбільш поширені групи словесних символів, зважаючи на контекст і функціонування слів-символів. «В основі мовознавчих студій, – зазначає В.І.Кононенко, – лежить з‘ясування природи мовних символів, вивчення процесів їх формування і дальших семантичних трансформацій, особливостей їх функціонування в тексті, а в ширшому плані – визначення закономірностей структурування смислів через пізнання розумової діяльності, створення мовної картини світу засобами символізації» [11, 23]. Дослідник визначає ознаки символу:

1) знаковість («Конкретна ідея реалізується в знакові, пов’язаному із свідомою думкою, що стоїть за ним» [11, 30] ), яка має свою особливість: «Специфіка мовного символу полягає в мотивації мовного знака, пов’язаної не з

переносом значення, як це характерно для тропів, а з картиною світу, фоновими знаннями, практикою в широкому розумінні слова» [11, 40-41];

2) умовність його існування (важливу роль у процесі символізації відіграє культурний фон, рівень освіченості, розумові здібності, уявлення й інтуїція) [11,41];

3) образність («Будь-який символ є образ, однак не кожний образ, навіть продовжений символом зводиться до нього) [11, 41];

4) умотивованість (складність її визначення пояснюється самою природою слова-символу, як позамовними, так лінгвістичними чинниками) [11, 27-28];

5) національна специфіка («… категорія символу виявляє свій зміст лише в плані встановлення національних, культурних, соціальних, релігійних та інших чинників, що й визначають його розуміння всіма членами даного соціуму» [11, 30]; «Символіка народу виступає важливим чинником творення національно-культурної картини світу…») [11, 32].

О.Сімович розглядає символ як знак, зв'язок якого з референтом специфічно вмотивований сукупністю уявлень асоціацій про предмет символічного позначення та про предмет первинного позначення; це словесний знак, семантика якого є результатом інтеграції та переосмислення на асоціативному рівні його прямих, переносних, конототивних значень під специфічним впливом національного культурного контексту. Провідна роль у виявленні символу, на думку О.Сімович, належить контексту, бо саме він стимулює появу тих семантичних компонентів, які формують символічне значення слова [31, 421].

У сучасних дослідженнях символ є також об’єктом лінгвокраїнознавчого словника («Україна в словах» – Київ, 2004); його розглядають як знак української етнокультури (Л.Кожуховська, М.Крупа, В.Ужченко, Л.Дяченко, З.Василько, А.Мойсієнко, Л.Колесникова, Л.Сваричевський).

Давність та великий спектр слів-символів, на думку В.Ужченка, підтверджує і фразеологія. Їй властиві такі риси, як радіювання зворотів од певних центрів, співіснування в окремих регіонах загальновідомих і говіркових висловів. При всій традиційності народної символіки її лексичні і фразеологічні маніфести засвідчують своє «живе життя» в синхронії та діахронії [36, 20-21].

Українські мовознавці досліджують також функціонування символів у художньому тексті, зокрема таке дослідження драматургії О.Олеся та У.Самчука зробили Т.Івахненко [6, 23-26], Л.Мороз [22, 6] та В.Стецій [34, 5-18].

Отже, словесна символіка, органічно пов’язана з досвідом, фоновими знаннями, складає невід’ємний національно-культурний компонент мовленнєвої діяльності, відбиває національно зумовлені особливості мислення, визначені загальнонародним світосприйняттям, національним образом самого українця. Невід’ємною частиною української символіки є релігійні символи, які збагачують наш духовний світ, розкривають нам вічні істини.

Символізм у релігійному значенні – це об’єктивування релігійних уявлень в образних структурах, предметах, словах, діях, інших знаках, за допомогою яких виражаються поняття, учення, догмати, канони тощо [10, 45]. Це визначення Р.В.Комарова, на