Вперше згадуючи це поняття, він тільки наводить приклади ілокутивних актів – запитання, інформування, відповідь, запевнення, попередження, критика тощо. Далі Дж. Остін намагається виокремити особливі ознаки ілокуції. Його роздуми на цю тему зведені П. Ф. Стросоном до таких головних положень: 1) для того, щоб визначити ілокутивну силу висловлювання, необхідно зрозуміти, як висловлене задумувалося мовцем, або як вимовлені слова були використані, або як висловлювання повинно бути сприйнятим, або як його слід було сприймати; 2) локутивний акт – це акт вимовляння; ілокутивний акт – це акт, який ми здійснюємо, промовляючи щось; це те, що ми робимо, вимовляючи те, що ми вимовляємо; 3) ілокутивний акт є конвенційним, тобто здійснюється згідно з певною конвенцією [91 : 191].
Дж. Сьорль, вважає, що мовленнєвий (або, як його ще називають, лінгвістичний) акт – це суттєва складова будь-якого виду вербального спілкування. Дж. Сьорль, розвиваючи ідею Дж. Остіна про три аспекти мовленнєвого акту, зосередив свою увагу на ілокуції, окреслюючи її як “різновид дії, що полягає у втіленні у висловлюванні, породжуваному в процесі мовленнєвого акту, певного наміру” [90 : 66]. Вчений визначив набір необхідних та достатніх умов для успішної презентації ілокуцій: умова змісту пропозиції (зміст пропозиції повинен експліцитно репрезентуватися у висловлюванні), попередні умови (передбачають здатність виконати необхідну дію), умова щирості (передбачає бажання мовця виконати дію), необхідні умови визначають бажання мовця висловитися з приводу якоїсь дії (це невід’ємна частина ілокутивного акту) Там само: 125-126. Намагаючись визначити набір необхідних і достатніх умов для успішної презентації ілокутивного акту, Дж. Сьорль розмежовує “успішний ілокутивний акт” і “достатній ілокутивний акт”. Наприклад, не виконуючи умови щирості (мовець не зацікавлений у тому, щоб дія була виконана), або не дотримуючись попередніх умов (дію неможливо виконати), адресант може все-таки здійснити достатній, хоч і неуспішний ілокутивний акт за наявності змісту пропозиції і необхідних умов. У інших випадках умова змісту пропозиції може бути достатньою для одного конкретного типу ілокутивного акту і недостатньою для іншого. Такий ілокутивний акт буде недостатнім.
Щоб здійснити мовленнєвий акт необхідно виконати такі мовні та мисленнєві операції: побудувати граматично правильне висловлювання із слів певної мови, вкласти в нього певний смисл, референцію, тобто посилання на реальність, про яку буде йтися (локуція), надати висловлюванню бажаної комунікативної спрямованості на певну реакцію та наслідки (ілокуція) та забезпечити засобами мовленнєвого акту створення нової ситуації через вплив на свідомість або поведінку адресата (перлокуція) [31; 18 : 213].
Дж. Остін визначає відмінність між локутивною силою мовленнєвого акту, його ілокутивною і перлокутивною силами. Локутивний акт – це передача змісту того, що промовляється. Це акт використання відповідної назви (іменника, приміром) і предиката (наприклад, дієслова), що виражають пропозицію. Наприклад, у реченні You should stop smoking відповідним виразом є You, а предикатом - stop smoking. Ілокутивний акт– це те, що мовець робить за допомогою речення [31]. Ілокутивні акти надзвичайно різноманітні, наприклад, ствердження, прохання, обіцянку, вибачення, домовленість тощо. Якщо мати каже дитині: Take your feet off the table, ілокутивним актом буде акт наказу [86 : 14 – 15]. Третім аспектом мовленнєвого акту є перлокутивний акт – особливий ефект, який справляється на слухача. Слухач може бути враженим, застереженим, переконаним тощо. Ілокутивний і перлокутивний акти можуть не співпадати. Людина не обов’язково сприйме застереження, навіть якщо застерегти її від чогось [62 : 121].
Вчені, які досліджують поняття мовленнєвого акту, розглядають також його лінгвістичні аспекти. Наприклад, М. Хеллідей трактує мовленнєвий акт як вибір однієї з багатьох альтернатив, що переплітаються між собою і утворюють „семантичний потенціал мови” [79 : 142]. Спілкуючись, ми обираємо одну з форм: ствердження, запитання, узагальнення чи уточнення, повтор чи додавання нового, стверджує Хеллідей. Інакше кажучи, на противагу погляду на мову як на набір правил чи формальних приписів, він пропонує концепцію мови як сукупності виборів, що по-різному можуть бути оцінені індивідами. Саме в цьому смислі мовленнєвий акт пов’язаний з „плануванням мовлення”.
Американські лінгвісти, А. Цвікі та Дж. Седок стверджують, що універсальні властивості мовленнєвого акту протиставляються специфічним для кожної окремої мови: перлокуції завжди універсальні, а ілокуції бувають як універсальними, так і специфічними (вони в різній кількості наявні в різних мовах) [94 : 25]. Мовленнєвим актом, на думку Дж. Моргана, може бути як речення (висловлювання), так і його частина, тобто мовленнєвий акт може бути складовою речення-висловлювання; іменне словосполучення можна розглядати як мовленнєвий акт опису, більшою чи меншою мірою успішний [85]. Р. Райт наголошує, що мовленнєвий акт пов’язує вербальну й невербальну поведінку [92 : 381]. В.А. Звєгінцев вважає, що мовленнєвий акт дозволяє розмежувати текст і підтекст [21 : 298].
У першій прагматичній класифікації Дж. Остін вирізняє п’ять типів перформативів, беручи за основу класи дієслів, що виражають конкретні ілокуції [44].
У 70-ті роки ХХ ст., у статті „Класифікація ілокутивних актів” Дж. Сьорл наводить власну класифікацію саме актів, а не дієслів [28 : 18]. Керуючись в основному прагматичними критеріями (розбіжності в цілях різних типів актів, в напрямках взаємодії між словами і реальністю, у виражених психологічних станах, в статусі чи становищі мовця і слухача, які пов’язані з ілокутивною силою висловлювання тощо) він виділяє п'ять груп мовленнєвих актів:
· репрезентативи мовець представляє щось, що підлягає оцінці в категоріях істинності-неістинності. Цей клас включає акти повідомлення, ствердження, заперечення, каяття, зізнання, заключення, передбачення тощо [86 : 15]
· комісиви мовець окреслює свої майбутні дії, яких очікує від нього слухач. До