'I - oh,' said Hermione, looking embarrassed. 'Well… it's got some interesting… I mean, it's quite…"

'I'll have it back, thank you,' said Luna coldly, and leaning forwards she snatched it out of Harry's hands. (С. 193)

Отже, результати аналізу емпіричного матеріалу підтверджують тезу про те, що разом із стратегіями збереження «лиця» слухача існує система стратегій збереження «позитивного / негативного лиця» мовця; одні з них полягають у виконанні певних мовленнєвих дій у конкретний спосіб, інші, навпаки, - в утриманні від дії, яка може виставити мовця у невигідному світлі; як перші, так і другі забезпечують успішність комунікації.

Висновки до Розділу 3

Ми – те, що ми говоримо, і те, як ми це говоримо. Мовлення людини характеризується певною мірою автономності, незалежності від інтенції та задуму мовця. Далеко не завжди воно виступає просто як засіб реалізації думок та почуттів того, хто говорить. Мовлення, попри наші претензії на його творення, створює нас, наш імідж, репутацію, особистість. Воно виражає нас, розкриває нашу справжню сутність. Проте ми можемо намагатися представити себе у кращому світлі та змінити себе, керуючись певними правилами збереження свого «лиця».

До стратегій збереження «лиця» мовця відносимо чотири категорії: стратегії дотримання комунікативного принципу П. Грайса, дотримання норм і правил соціального етикету, адекватна оцінка мовцем комунікативної ситуації та самооцінки і способу вираження інтенції.

Методом суцільної вибірки нами виділено 235 випадків недотримання стратегій збереження «лиця» у художньому дискурсі роману Дж. К. Роулінг “Harry Potter and the Order of the Phoenix”. Статистична обробка даних дозволила встановити, що найчастіше мовці нехтують стратегіями категорії дотримання соціального етикету; на противагу їм стратегії непрямого/прямого вираження інтенції найчастіше застосовуються мовцями для збереження свого «лиця».

У ситуаціях реального спілкування, відображених у романі, мовець може застосовувати одночасно декілька стратегій; з іншого боку нехтування кількома стратегіями відповідно збільшує загрозу його «лицю»; існують ситуації, коли жодна із вибраних мовцем стратегій збереження «лиця» не дає бажаного результату, та ситуації, у яких, обираючи одну зі стратегій мовець змушений «жертвувати» іншою, що також певною мірою призводить до втрати «лиця».

ВИСНОВКИ

У роботі досліджено прагматичну сутність феномену лінгвістичної ввічливості, виявлено прагматичні особливості реалізації стратегії збереження «лиця» мовця та розкрито їх функції у ситуаціях міжособистісного спілкування персонажів роману Дж. К. Роулінг "Harry Potter and the Order of the Phoenix".

Прагматичне значення висловлювання окреслюється відносно адресанта, адресата та мовленнєвої ситуації. З адресантом і адресатом пов’язані такі аспекти комунікативного акту: відкрита і прихована мета висловлювання, яка зумовлює ілокутивні наміри або ілокутивні сили, вплив висловлювання на адресата, або перлокутивний ефект, приховані наміри адресанта, або непрямі ілокуції, інтерпретація імпліцитних значень тощо.

Ключовою категорією теорії мовленнєвих актів є поняття локутивного акту, введене Дж. Остіном та Дж. Сьорлем. Локутивний акт зіставляє висловлювання з дійсністю, тобто встановлює його смисл та референцію, ілокутивний акт означає втілення у висловлюванні, породжуваному в ході мовленнєвого акту, певної комунікативної інтенції, комунікативної мети, що надає висловлюванню конкретної спрямованості, а перлокутивний акт відображає можливості або вже здійснені результати мовленнєвого акту, у тому числі й непередбачувані, «ненавмисні» наслідки.

Непрямий мовленнєвий акт розуміють як мовленнєву дію, яка здійснюється за допомогою висловлювання, що має у своїй структурі показник однієї локутивної функції, але його ілокутивна функція є іншою. Використовуючи непрямий мовленнєвий акт, мовець розраховує не тільки на мовні знання співбесідника (на знання формальних показників ілокутивної функції), а й на його здатність до умовиводів на основі різних немовних знань: знань умов успішності мовленнєвих актів, принципів спілкування.

Комунікативні стратегії і тактики, які реалізують ілокутивні наміри комунікантів, а також комунікативна компетенція співрозмовників - це базові категорії комунікативного кодексу, що виконують регулятивну функцію, тобто приводять у дію критерії і принципи мовленнєвої поведінки учасників комунікації. Принципи спілкування можуть бути застосовані тільки за умови дотримання комунікантами правил ведення розмови, найважливішими з яких вважаються критерій істинності і критерій щирості .

З метою успішного досягнення запланованих прагматичних результатів співрозмовники дотримуються принципів спілкування та конкретних правил їх реалізації. Принцип мовленнєвої кооперації П. Ґрайса базується на чотирьох максимах (правилах): кількості, якості, релевантності, способу презентації інформації, які визначають комунікативний внесок суб’єктів у процес комунікації. Жодна з максим принципу кооперації не має абсолютного характеру: одночасно можуть бути задіяні декілька максим або дотримання одної максими може виключати дотримання іншої. Випадки неузгодження максим найчастіше трапляються у ситуаціях виявлення ввічливості, тому що принцип ввічливості суперечить таким максимам принципу кооперації, як кількість, якість, спосіб презентації інформації.

У реальних ситуаціях спілкування успішність процесу комунікації залежить також від такого соціолінгвістичного чинника як принцип лінгвістичної ввічливості. Лінгвістична ввічливість є категорією прагматики. Уже в самій сутності явища ввічливості закладена інтенція досягти певного прагматичного ефекту. У багатьох випадках прагматична двоїстість сприйняття, амбівалентність непрямих ілокуцій стає стратегією ввічливості.

У 1955 Ервінг Гофман вводить в прагматику поняття «лиця». «Лице» - це маска, яка змінюється залежно від обставин і типу соціальної взаємодії. Кожен намагається зберегти власне «лице», репутацію у певному соціальному середовищі. Дія, яка може зашкодити «лицю» мовця називається «актом, що загрожує втратою лиця». Ця теорія дістає подальший розвиток у працях П. Браун та С. Левінсона, які вводять поняття «позитивного та негативного лиця» і стверджують, що кожний мовленнєвий акт може загрожувати «лицю», причому як адресата, так і адресанта. З висловлюванням завжди пов'язаний як мінімум один акт, що загрожує