· директиви мовець спонукує слухача виконати якусь дію. Цей клас включає акти прохання, наказу, заборони, застереження, поради, припущення, наполягання, рекомендації тощо [86 : 15].

· експресиви висловлювання, що вживаються для вираження емоційного стану мовця. Цей клас включає акти вибачення, подяки, вітання, співчуття, оплакування, протесту тощо [86 : 15].

· декларації мовець встановлює відповідність між дійсністю та новим пропозиційним змістом, тобто через посередництво декларацій створюються певні нові соціальні факти. Сюди входять акти призначення на посаду, називання, відставки, хрещення, капітуляції [86 : 15-16].

Л. Гнатюк, аналізуючи групи мовленнєвих актів, здійснює спробу класифікації етикетних формул лінгвістичної ввічливості згідно з характером ілокутивної дії [15]. Залежно від прагматичного змісту в умовах конкретної мовленнєвої ситуації та структурно-семантичних особливостей всі формули ввічливості співвідносяться з групами мовленнєвих актів. Дослідниця відзначає, що типи формул ввічливості по-різному співвідносяться з типами висловлювань. Ілокуції, виражені репрезентативами (це стосується констативів загалом), розцінюються як нейтральні у плані виявлення ввічливості. Комісиви зобов’язують адресанта до майбутньої дії, в той час як формули ввічливості використовуються тільки в ситуаціях теперішнього часу. Кліше ввічливості не стосуються деклараціях, оскільки останні не мають адресанта в сенсі приватного дискурсу. Наприклад, оголошення суддею вироку засудженому не може розцінюватися як неввічливе, тому що суддя згідно з певними установленими соціальними та юридичними нормами, прийнятими суспільством, зобов’язаний чинити саме так. Кліше ввічливості підривало б ілокутивну силу декларації, наприклад, священик не може замінити Я оголошую вас чоловіком і дружиною на * Я міг би оголосити вас чоловіком і дружиною. Менасиви речення-погрози не відповідають вимогам ввічливості. Ввічливість реалізується у директивах, а конкретніше у висловлюваннях-реквестивах; наказуючи, просячи, даючи пораду чи рекомендацію, адресант застосовує формули ввічливості, спрямовані на отримання бажаного результату через виконання дії адресатом. Категорія ввічливості є наявна у експресивах подяці, привітанні, вибаченні, оцінюванні тощо, які виражають емоційний стан мовця, його особисте відношення до предмета мовлення, за винятком звинувачення та докору [15].

Таким чином, поняття мовленнєвого акту пов’язане з поняттям перформатива. Перформатив трактується як висловлювання, яке виконує дію, тоді як констатив – як таке, що передає інформацію. Мовленнєвий акт – це процес утворення конкретного висловлювання за певних умов (відповідні учасники, їхні наміри та обставини, чіткість та правильність виконання акту), це мінімальна одиниця мовного спілкування. Мовленнєвий акт не може бути вірним чи хибним, проте він є успішним тільки у разі відповідності критеріям змісту пропозиції, попередніх умов, умови щирості та необхідних умов. Конвенційні формули ввічливості використовуються в окремих типах мовленнєвих актів, яким іманентно притаманна категорія ввічливості.

1.2. Непрямі мовленнєві акти

Мовленнєві дії можна класифікувати за експліцитністю / імпліцитністю вираження інтенції [31]. У статті «Непрямі мовленнєві акти», опублікованій 1975 року, Дж. Сьорль стверджує, що перформатив може виражатися непрямо. Наприклад, Bring me my coat є прямим директивом. Вимовляючи це речення, ми здійснюємо, окрім усього іншого, прямий мовленнєвий акт. Однак, трансформувавши це саме речення в Could you bring me my coat?, ми запитуємо, але насправді це той самий директив, тільки висловлений непрямо [86 : 20].

Досліджуючи ілокутивні акти, Дж. Сьорль звернув увагу на те, що люди можуть казати одне, насправді маючи на увазі щось зовсім інше. Він досліджує цю невідповідність непрямих мовленнєвих актів і доходить висновку, що найпростіші випадки значення висловлювань є ті, в яких речення, що звучать, відповідають тому, що має на увазі мовець. У випадку прямих мовленнєвих актів мовець прагне здійснити певний ілокутивний вплив на слухача, змусити слухача розпізнати його намір з опорою на знання правил, які керують висловлюванням. Проте така семантична простота притаманна не всім висловлюванням. У метафорі, натяках, іронії тощо інтенція мовця і буквальне значення речення сильно відрізняються. 90 : 59. У спілкуванні “часто маємо на увазі значно більше, ніж насправді висловлюємо... Наприклад, говорячи “Зайду”, ми маємо на увазі обіцянку зайти. У таких випадках, не висловлюючи докладно того, що маємо на увазі, завжди можемо це зробити у разі потреби” 89 : 32. Зосередивши свою увагу на такого типу висловлюваннях, Дж. Сьорль сформулював поняття ілокутивних сил, пояснюючи способи їх реалізації. Наприклад, висловлювання Can you reach the salt? є непрямим мовленнєвим актом, тому що у формі запитання (одна ілокутивна сила) мовець формулює прохання з комунікативним змістом передайте, будь ласка, сіль (інша ілокутивна сила). Незадовго до Дж. Сьорля, Д. Ґордон і Дж. Лакофф також звернули увагу на те, що висловлювання може передавати два різні значення, і запропонували “розмовні постулати” для пояснення того, яке саме значення передається: “В одному контексті передається пряме значення. В іншому, в якому наявні певні розмовні постулати, передається зовсім інше значення” 74 : 65.

Доцільно протиставляти мовленнєві дії, які виражають інтенцію адресанта безпосередньо, та мовленнєві дії, які втілені у форму іншого мовленнєвого акту [31]. Однозначне співвідношення у мові – це швидше виняток із загального правила [26 : 54]. Такі явища, як імпліцитність, метафора, іронія, непрямі мовленнєві акти, можуть бути об’єднані в рамках поняття „непрямої комунікації”, релевантними ознаками якої є ускладнена інтерпретативна діяльність адресата, неконвенціональність, ситуативна обумовленість і креативність [16 : 4].

Психологічна основа імпліцитних мовленнєвих дій може базуватись на небажанні адресанта розкрити свої наміри. Таке небажання пояснюється різними причинами: інтенції можуть бути не зовсім приємними для адресата (характерно для маніпулятивного впливу); інтенції можуть сприйматися адресантом