Непрямі мовленнєві акти, за словами О.О. Миронової, співвідносяться з маніфестованою інтенцією. Спілкування на рівні змісту, який потрібно виводити, зажди присутнє у нормальній людській взаємодії, учасники спілкування завжди щось домислюють. Часте вживаня у мовленні смислів, що випливають зі сказаного, або імплікатур, підвищує статус мовця в очах адресата і статус адресанта у його власних очах [31]. Спілкування на рівні імплікатур – це престижний вид вербальної комунікації, тому він широко використовується серед освіченої частини населення, оскільки для розуміння багатьох імплікатур адресат повинен мати відповідний рівень інтелектуального розвитку. Непрямі мовленнєві акти мають такі ознаки: конвенційність, ідіоматичність і високий ступінь закріпленості подвійної ілокутивної сили. Під конвенційністю, розуміють здатність певних форм набувати статусу умовно встановлених стандартних ідіоматичних форм для вираження непрямих мовленнєвих актів. Іншими словами, при збереженні своїх буквальних значень вони набувають здатності використовуватися конвенційно, наприклад, у якості ввічливого прохання: Can you help me?. У цьому прикладі реалізуються два наміри: (1) задати запитання – чи в змозі (фізично чи психічно) адресат допомогти адресанту і (2) попросити про допомогу. Ідіоматичність – це ускладненість способу вираження змісту (тут мається на увазі не максимальне ускладнення мовних форм як таких, а насиченість вираження і складності розуміння) [39].

Питання декодування непрямих мовленнєвих актів полягає у тому, щоб виявити, яким способом мовець може за допомогою певного висловлювання передати не тільки те, що воно безпосередньо означає, але й дещо інше. Оскільки значення висловлювання полягає частково у прагненні домогтися розуміння слухача, ця проблема зводиться до того, як стає можливим розуміння слухачем непрямого мовленнєвого акту, коли почуте і зрозуміле ним речення означає ще дещо більше, ніж сказано [31]. Дж. Сьорль вважає, що у непрямих мовленнєвих актах мовець передає слухачу більше інформації, ніж та, яку він реально повідомляє, і робить він це, спираючись на спільні фонові знання, як мовні, так і немовні, а також на загальні розумові здібності, які він передбачає у слухача [89 : 266]. Мається на увазі, що науковий апарат, потрібний для пояснення непрямого аспекту мовленнєвих актів, включає теорію мовленнєвих актів, деякі загальні принципи кооперативного вербального спілкування, загальні фонові знання співрозмовників, а також вміння слухача робити умовиводи.

Для того, щоб пояснити природу непрямих мовленнєвих актів, Дж. Сьорль розглядає такі приклади:

(1) Student Х. Let’s go to the movies tonight.

(2) Student Y. I have to study for an exam.

Висловлювання (1) – це пропозиція (proposal) зробити щось відповідно до його безпосереднього значення, зокрема, відповідно до значення виразу ‘Let’s go’. Висловлювання такого типу – це пропозиції щось зробити, як у поданих нижче прикладах:

(3) Let’s eat pizza tonight.

(4) Let’s go ice skating tonight.

Висловлювання (2) у цьому контексті – це відхилення пропозиції піти в кіно, хоча і не через її безпосередній зміст. За своїм безпосереднім значенням висловлювання (2) є звичайним ствердженням про те, що Y повинен зробити. Фрази такого типу, загалом, не означають відхилення пропозиції щось зробити – навіть у тих випадках, коли вони висловлюються як відповідь на таку пропозицію. Якщо би Y сказав у такій ситуації:

(5) I have to eat pop corn tonight.

(6) I have to tie my shoes, жодне з цих висловлювань не означало би відхилення пропозиції.

Тоді, на думку Дж. Сьорля, постає питання: яким чином Х розуміє, що це висловлювання – відхилення його пропозиції щось зробити? Це питання є складовою іншого питання: Як забезпечується можливість для Y дати зрозуміти, що висловлювання (2) є відхиленням пропозиції? Для того, щоб дослідити такі випадки, Дж. Сьорль пропонує поняття первинного та вторинного ілокутивних актів. Первинний ілокутивний акт здійснюється у висловлюванні Y, і є відхиленням пропозиції X (щось зробити). Y досягає цього за допомогою здійснення вторинного ілокутивного акту, який полягає у ствердженні того, що він готується до екзамену. Він здійснює вторинний ілокутивний акт, вимовляючи певне речення, значення якого є настільки буквальним, що і забезпечує здійснення цього ілокутивного акту.

У статті «Непрямі мовленнєві акти» Дж. Сьорль [89 : 268] поділяє речення, які можуть використовуватися для вираження прохань та інших спонукальних актів, приміром наказів, на 6 груп (нижче S, H і A позначають відповідно мовця, слухача і акт).

Група 1. Речення, що стосуються здатності слухача H здійснити акт А:

Can you be a little more quiet?

You can go now.

Have you got change for a dollar?

Група 2. Речення, що стосуються бажання мовця S чи необхідності для S, щоб слухач Н здійснив акт А:

I would like you to go now.

I’d rather you didn’t do that any more.

I hope you’ll do it.

Група 3. Речення, що стосуються виконання акту А слухачем H:

Will you quit making that awful racket?

Aren’t you going to eat your cereal?

Would you kindly get off my foot?

Група 4. Речення, що стосуються бажання чи схильності слухача Н здійснити акт А:

Would you be willing to write a letter of recommendation for me?

Would you mind not making so much noise?

Would it be too much trouble for you to pay me the money next Wednesday?

Група 5. Речення, що стосуються причин здійснення акту А:

You ought to be more polite to your mother.

You should leave immediately.

You had better go