Сучасні дослідники розмежовують різні способи прихованої інформативності, зокрема диференціюючи визначення імплікації (лат. implicatiо – сплетення, переплетення, логічна операція, що пов’язує два висловлювання в одне складне і, як правило, в мові відповідає сполучнику “якщо..., то...”) і імплікатури (лат. implicamentum – плетіння; прагматичні компоненти, які виводяться адресатом з контексту спілкування завдяки знанню комунікативних принципів, максим, постулатів та конвенцій спілкування) 7: 226. Інші вчені наголошують, що “імплікація – це не що інше, як інформація, що додається до змісту сприйнятого повідомлення під впливом наявних у свідомості адресата знань про дійсність” 59 : 51. У такому розумінні імплікація прирівнюється до пресупозиції 13 : 44.

Згідно з концепцією мовленнєвих імплікатур П. Ґрайса те, що імплікується у висловлюванні, поділяється на дві категорії 77 : 58.:

· конвенціональні імплікатури, в яких мовленнєві засоби виступають як зритуалізовані прагматичні кліше;

· мовленнєві імплікатури – прагматичні компоненти змісту повідомлень, що вміщують приховане значення, підтекст, за допомогою якого висловлювання використовуються, щоб передати більше, ніж вони дослівно означають; вони виводяться адресатом з контексту мовленнєвої ситуації шляхом припущень завдяки знанню комунікативних принципів та постулатів спілкування.

Типові приклади прагматичних кліше, що вміщують конвенціональні імплікатури на зразок Ви не змогли б зачинити вікно?, Ви не скажете, котра година?, Чи можу попросити вас передати мені хліб? тощо, використовуються як імпліцитні прохання у формі питань. Важко уявити ситуації, в яких ці прагматичні кліше могли б бути чимось іншим окрім прохання. І якщо адресат є носієм конкретної мовленнєвої культури і володіє достатнім рівнем комунікативної компетенції, він правильно проінтерпретує такі висловлювання як прохання про послугу, а не як запитання про фізичну здатність щось зробити. Прагматичні кліше, які вміщують конвенціональні імплікатури, сприймаються носіями мови однозначно.

Невідповідність або протиріччя у змісті змушує слухача чи читача вдаватись до припущень в пошуках адекватної інформації, відповідної до максими доречності з метою правильної інтерпретації прихованого значення, тобто “читати між рядків”. Ці припущення робляться переважно підсвідомо. Таким чином, адресат комунікативного акту виводить з контексту ситуації спілкування прагматичні компоненти прихованого змісту, так звані імплікатури дискурсу, які вступають в протиріччя з буквальним значенням висловлювання.

Особливо важливу роль відіграє спільний фонд знань комунікантів про конкретну ситуацію.

1.4. Принцип лінгвістичної ввічливості

Спілкування не зводиться комунікантами до простого інформування про певний відрізок дійсності. Кожен із учасників розмови намагається зацікавити, змусити партнера спілкування співпереживати, виявити увагу, шанобливе ставлення, делікатність, тактовність тощо. Принцип лінгвістичної ввічливості відіграє велике значення у процесі спілкування, регулюванні взаємин між мовцями. Лінгвістична ввічливість – це один із стратегічних прийомів комунікації, від володіння яким залежить результативність спілкування. За допомогою функціонально-семантичної універсалії – категорії ввічливості – адресант, послуговуючись різноманітними мовними засобами, реалізує семантику суб’єктивного ставлення до адресата – ввічливості / зневаги, категоричності / делікатності тощо.

Принцип ввічливості надає практичні рекомендації щодо створення приязної атмосфери у спілкуванні, підтримання добрих стосунків між учасниками акту комунікації з метою підвищення її ефективності.

Вперше, принцип ввічливості сформулювала лінгвіст Р.Лакофф (1973). Вона подає його у вигляді трьох правил:

ь не нав’язувати своєї думки;

ь надавати співрозмовнику можливість вибору;

ь чинити так, щоб спілкування принесло співрозмовнику задоволення. Бути доброзичливим 81 : 25.

Згодом принцип ввічливості детально розробив сучасний дослідник прагматики мовленнєвих актів Дж. Ліч [84]. У теоретичному доробку британського лінгвіста принцип ввічливого спілкування реалізується через певні імпліцитні правила ведення розмови – етикетні максими. Найважливішими максимами принципу ввічливості є такт, схвалення, скромність, згода, симпатія, співчуття тощо. Вони покликані сприяти створенню доброзичливої атмосфери, нормального тла для реалізації комунікативних стратегій, що є важливою передумовою успішної комунікації.

Характеризуючи максими, Дж. Ліч вводить власні терміни на позначення двох видів ілокутивних актів: репрезентативи Сьорля він називає "асертивами", а директиви – "імпозитивами" [84]. За Дж. Лічем:

- кожна максима супроводжується субмаксимою (sub-maxim) (вказана нижче

в квадратних дужках), яка має менше значення [61];

- не всі максими є однаково важливими. Наприклад, дотримання такту впливає на вибір мовленнєвої стратегії сильніше, ніж щедрість, в той час як похвала важливіша, ніж скромність.

- слід звернути увагу на те, що співрозмовники можуть одночасно дотримуватися декількох максим. У цьому випадку, одна з максим чітко проявляється у висловлюванні, а інша імплікується.

- якщо ввічливість не експлікується, то можна припустити її відсутність [61]. Максими принципу ввічливості, кожна з яких вміщує ще декілька постулатів, подані нижче.

· Максима такту (в директивах [імпозитивах] і комісивах) максима “меж особистісної сфери”.

1. Зведення до мінімуму можливих моральних втрат співкорозмовника.

[2. Надання співрозмовникові максимально вигідного статусу].

· Максима похвали (в експресивах і репрезентативах [асертивах] максима позитивної налаштованості.

1. Уникнення несхвалення дій, ідей, іміджу співрозмовника.

[2. Максимальне схвалення його поведінки].

· Максима скромності (в експресивах і репрезентативах) підтримка власного нейтрального, але позитивного іміджу.

1. Відхилення похвали на власну адресу.

[2. Максимальна самокритика].

· Максима згоди (в репрезентативах) неопозиційність у спілкуванні.

1. Зведення до мінімуму незгоди, тобто заперечення з боку слухача.

[2. Зведення до максимуму погодження зі співбесідником].

· Максима симпатії (в репрезентативах) створення доброзичливої атмосфери.

1. Зведення до мінімуму недоброзичливості чи антипатії до

співрозмовника.

[2. Максимальне виявлення симпатії чи прихильності до партнера

спілкування].

· Максима співчуття (в директивах і комісивах) максима виявлення уваги.

1. Зведення до мінімуму дискомфорту, незручностей для слухача.

[2. Створення максимального комфорту для співбесідника].

На відміну від принципу кооперації, який втілює правила спільного оперування інформацією, принцип ввічливості через