Висновки до Розділу 1

Теорія мовленнєвих актів вважається основою сучасної прагма-лінгвістики. Мовленнєвий акт розглядається як елементарна одиниця мовлення, послідовність мовних виразів, що вимовляються одним мовцем і зрозуміла принаймні одному з багатьох інших носіїв мови. Для здійснення мовленнєвого акту потрібно комунікативно правильно побудувати висловлювання; у ньому повинна бути вкладена суть повідомлення (локуція); задана комунікативна спрямованість (ілокуція); забезпечена можливість створення нової ситуації завдяки впливу на поведінку або свідомість співрозмовника (перлокуція). Суттєвими характеристиками мовленнєвих актів є: відкрита і прихована мета висловлювання, яка зумовлює ілокутивні наміри або ілокутивні сили, вплив висловлювання на адресата або перлокутивний ефект, приховані наміри адресанта або непрямі ілокуції, інтерпретація непрямих мовленнєвих актів або мовленнєва імплікатура тощо.

Мовленнєвий акт може виражатися як прямо, так і непрямо. У випадку прямого мовленнєвого акту висловлювання розуміється буквально. У випадку непрямого мовленнєвого акту буквальне розуміння висловлювання призводить до комунікативної невдачі, оскільки головний його зміст виражений нечітко, тому що мовець, спираючись на спільні фонові знання, передає слухачу більше інформації, ніж він реально повідомляє [62].

"Декодуючи" непрямі мовленнєві акти, адресат спирається на імплікатури дискурсу. Виділяють три основні види імплікації: конверсаційна, умовна і пресуппозиція. Те, що імплікується у висловлюванні, поділяють на дві категорії: конвенціональні імплікатури і мовленнєві імплікатури. Під час спілкування співрозмовники постійно залучаються до інтерпретації того, яких цілей намагається досягти кожен з них, кажучи те чи інше, дотримуючись при цьому кооперативного принципу – не вираженої експліцитно угоди раціонального спілкування. Кооперативний принцип полягає в тому, щоб зробити мовленнєву участь співрозмовників адекватною темі розмови та меті комунікантів. Необхідним є також дотримання інших принципів (естетичних, соціальних або моральних), таких, як, наприклад, ввічливість, яка створює додаткові комунікативні імплікації.

Одним з найважливіших стратегічних прийомів комунікації, який відіграє значну роль у процесі спілкування, регулюванні взаємин між співрозмовниками, є принцип лінгвістичної ввічливості. Він реалізується у мовленні у прямому й опосередкованому планах. Принцип ввічливості полягає у дотриманні етикетних максим, які забезпечують приязну атмосферу та допомагають мовцям реалізувати комунікативні наміри.

РОЗДІЛ 2

КОНЦЕПЦІЯ «ЛИЦЯ» П. БРАУН І С. ЛЕВІНСОНА

Найбільш детально розроблено теорію лінгвістичної ввічливості у роботі П. Браун і С. Левінсона "Universals in Language Usage: Politeness Phenomena" (1978), доповненій та перевиданій під назвою "Politeness: Some Universals in Language Usage" у 1987 [64]. Дослідження проводилось на основі даних, зібраних у південній Індії (мова Таміль), у Мексиці (мова Тзелтал) і на основі британського та американського варіантів англійської мови [64]. Автори надають системний опис універсального мовного феномену лінгвістичної ввічливості, який використовується у подальших дослідженнях проявів цього явища в інших мовах світу. П. Браун і С. Левінсон стверджують, що в кожній мові наявні певні лінгвістичні стратегії реалізації принципу лінгвістичної ввічливості, відмінності у їх застосуванні обумовлені лінгво-культурними особливостями [87].

П. Браун і С. Левінсон відзначають зростаючий інтерес до «лінгвістичного вираження суспільних відносин» [64], посилаючись на універсальний приклад лінгвістичної ввічливості [77]. Принципи ввічливості визначаються як такі, що мають велику дискриптивну силу при аналізі механізмів використання мови [78], вони є основними детермінантами лінгвістичної поведінки [86] та мають універсальний статус [64].

Теорія лінгвістичної ввічливості тісно пов'язана з концепцією «лиця», розробленою Ервінгом Гофманом у 1955 році [71]. «лице» – це представлення власної особи перед іншими у світлі, вигідному для конкретної людини [69].

У 1955 Ервінг Гофман опублікував статтю "On Face-Work", в якій йдеться про те, як люди представляють себе у суспільних відносинах. Він стверджуває, що наша реальність побудована на соціальній взаємодії [71]. За Е. Гофманом «лице» – це маска, яку людина змінює залежно від обставин і типу соціальної взаємодії. Люди намагаються зберегти «лице», яке вони «створили» для себе у певному суспільному середовищі [73]. Людина емоційно прив'язана до свого «лиця» і почувається добре, якщо воно «зберігається». «Лице» підтримується соціумом, а не мовцем. Втрата «лиця» спричиняє емоційну біль, тож в суспільних відносинах люди взаємодіють, використовуючи стратегії ввічливості, щоб не «зашкодити лицю» одне одного [71].

П. Браун і С. Левінсон розширили концепцію «лиця» Гофмана у своїх дослідженнях теорії ввічливості. Вони впровадили поняття позитивного та негативного «лиця» [64]. «Позитивне лице» проявляється у бажанні отримати вдячність та схвалення інших. Це достойний, позитивний образ, на котрий претендують комуніканти в ході мовленнєвої взаємодії [64].

Негативне «лице» - це «територія» людини (термін Е. Гофмана). Е. Гофман запозичив його з етології, де «територія» означає місце, яке тварина вибирає для себе і на яке не допускає своїх побратимів. «Територія» ж як соціолінгвістичний термін (або «негативне лице» в термінології П. Браун і С. Левінсона) позначає особистий простір мовця, його час, тіло і одяг, майно, а також інформаційний (або, іншими словами, когнітивний) простір, тобто сукупність думок, відчуттів, інформації, якою володіє індивід [73]. У 1987 році у своїй книзі П. Браун і С. Левінсон визначають «негативне лице» як «прагнення кожної повноправної дорослої особи до свободи дій та до свободи від нав'язування; бажання задовольнити територіальні потреби та зберегти приватну власність» [64]. Через десять років П. Браун визначає «позитивне лице» як бажання отримати схвалення, розуміння, привабливість та загалом позитивне відношення, він зазначає,