Методи дослідження. Мета роботи та специфіка досліджуваного предмета зумовили необхідність комплексного використання різних методів: описового методу, на підставі якого узагальнено спостереження над зібраним фактичним матеріалом; структурно-семантичного та контрастивного при визначенні структурно-семантичних відмінностей перекладу та вихідного тексту як причин невдач у міжкультурному спілкуванні.

Теоретичне значення роботи полягає у визначенні критеріїв адекватного перекладу для успішної міжкультурної комунікації; з’ясуванні причин невдач у міжкультурній комунікації на основі українських перекладів поетичних творів Е. По; у встановленні шляхів подолання культурної дистанції у перекладах художніх творів як засобів міжкультурної комунікації та досягнення їх комунікативної мети.

Практична цінність проведеного дослідження полягає в можливості використання його результатів для практичного вирішення проблем, пов’язаних з перекладом художнього тексту як засобу міжкультурної комунікації. Результати дослідження можуть знайти практичне застосування у науково-пошуковій роботі з питань перекладу як акту міжкультурної комунікації.

Апробація роботи. Робота обговорена на засіданні кафедри англійської філології факультету іноземних мов Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника й апробована на щорічній науково-звітній конференції кафедри англійської філології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (Івано-Франківськ, 2010) та Всеукраїнській студентській науково-практичній конференції “Лінгвосоціокультурні аспекти комунікації”Острог, 2010).

Cтруктура і обсяг роботи. Магістерська робота складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків, списку використаної літератури, списку використаних джерел та додатків.

РОЗДІЛ 1

Теоретико-методологічні засади

дослідження перекладу художнього тексту

як засобу міжкультурної комунікації

1.1. Генеза та сутність поняття “комунікація”

В житті людини процес комунікації відіграє надзвичайно важливу роль. Тому невипадково цьому процесу приділяють увагу фахівці різних галузей знань: філософії, психології, соціології, історії культури, лінгвістики та ін. Найбільш активно процеси комунікації почали вивчати починаючи з другої половини XX століття. Так, в 50-60-ті рр. найбільший науковий інтерес викликали способи формалізації повідомлення, його кодування й декодування, передача інформації від адресанта до адресата. Комунікація в них розглядалася як “однобічний інформаційний процес, в якому найбільша увага приділялася способам формалізації повідомлення, а більша частина визначень комунікації зводилася до ідеї передачі інформації від автора до адресата” [81, 174].

В 60-70-ті рр. різні аспекти процесу комунікації зацікавили психологів і лінгвістів, які основний акцент зробили на “психологічних й соціальних характеристиках комунікації, семантичній інтерпретації комунікативних актів, правилах й особливостях мовної поведінки” [25, 26]. Свою увагу дослідники при цьому зосередили на психологічних характеристиках учасників комунікативного акту, особливостях мовної діяльності, правилах мовної поведінки, але майже не вдавалися до аналізу механізму комунікації.

В 80-ті рр. різні способи комунікації стали вивчатися соціологами, що займалися аналізом соціальної сутності комунікації, закономірності функціонування суспільства, взаємодії людей, становлення й розвиток особистості, організацій, суспільних інститутів. Тоді з’явився логіко-семіотичний і культурологічний інтерес до комунікації, що розвивався в рамках соціо- і психолінгвістики. У рамках цих наукових напрямків стало можливим пов’язати комунікативний акт із особистістю учасника комунікації, зрозуміти процес комунікації як феномен того або іншого виду культури. Комунікація зараз визначається як ділові або дружні взаємини, обмін думками за допомогою мовних знаків.

При вивченні процесів передачі інформації зарубіжні дослідники давно стали використовувати поняття “комунікація”. Цей термін пізніше запозичили і вітчизняні вчені. У вітчизняній літературі поняття “спілкування” й “комунікація” найчастіше вживаються як синоніми, хоча при більше уважному підході між ними виявляються деякі відмінності.

В англомовній лінгвістичній літературі термін “комунікація” розуміється як обмін думками й інформацією у формі мовних або письмових сигналів, що саме по собі є синонімом терміна “спілкування”. У свою чергу, “спілкування” позначає процес обміну думками, інформацією й емоційними переживаннями. У такому випадку, дійсно немає різниці між спілкуванням і комунікацією. Саме так міркують лінгвісти, для яких спілкування – це актуалізація комунікативної функції мови в різних мовних ситуаціях.

У психологічній і соціологічній літературі спілкування й комунікація розглядаються як пересічні, але несинонімічні поняття. Тут термін “комунікація”, що з’явився в науковій літературі на початку XX століття, використовується для позначення засобів зв’язку будь-яких об’єктів матеріального й духовного світу, процесу передачі інформації (обмін ідеями, настроєм, почуттями). Спілкування ж розглядається як міжособистісна взаємодія людей при обміні інформацією пізнавального або афективно-оцінного характеру. У числі основних функцій спілкування також виділяється контактна функція, мета якої задовольнити потреби людини в контакті з іншими людьми, і функція впливу, що проявляється в постійному прагненні людини певним чином впливати на свого партнера. Тому спілкування означає вплив, обмін думками, поглядами, впливами, а також потенційний або реальний конфлікт [56, 363].

Існує точка зору, що базовою категорією є комунікація, яка відбувається у формі спілкування як обмін знаковими утвореннями (повідомленнями). Але існує й протилежне трактування співвідношення понять “спілкування” й “комунікація”, в якому основною категорією вважається спілкування, а в структурі останнього виділяються комунікація (обмін інформацією), інтеракція (організація взаємодії й впливу), перцепція (почуттєве сприйняття як основа взаєморозуміння). При цьому комунікація виступає свого роду посередником між індивідуальною й суспільно значимою інформацією. В обох випадках, незважаючи на зовнішні розходження, основна увага акцентується на механізмі, який перетворює індивідуальний процес передачі й сприйняття інформації в соціально-значимий процес особистого та масового впливу.

Таким чином, поняття “спілкування” й “комунікація” мають як загальні, так і специфічні ознаки. Загальними є співвіднесеність із процесами обміну й передачі інформації та зв’язок з мовою, як засобом передачі інформації. Специфічні ознаки обумовлені розходженням в обсязі змісту цих понять (вузькому й широкому). Це пов’язано з тим, що такі поняття використовуються в різних науках, які на перший план висувають різні їх аспекти. Будемо вважати, що за спілкуванням, зазвичай, закріплюються характеристики міжособистісної взаємодії, а за комунікацією закріплюється