Художній переклад поезії має інформативно-репрезентативний характер, тобто знайомить читача з творами іншомовної літератури, є відповідником іншомовного першотвору, тоді як автор переробки не твердить, що репрезентує читачеві іншомовний твір. Більше того, він не має на меті дати адекватне уявлення про першотвір. Тому перероблений твір, написаний за чужим твором, – це якісно новий літературний факт. На відміну від перекладу, першотвір виступає як імпульс для створення нової мистецької структури.

Переробка існує як вид не лише міжлітературної (як у випадку з перекладом), а й внутрішньої літературної взаємодії. Щодо цього переробка подібна до всіх видів літературних взаємин, за винятком саме перекладу. В переробці, на відміну від перекладу, можливі й досить часті сюжетно-композиційні зміни. Трансформації підлягають образи-персонажі, а також час, місце дії й елементи фабули. В перекладі онаціональнення може виражатись лише окремими проявами на лексико-стилістичному рівні, тоді як у переробці онаціональненню можуть підлягати і сюжетно-композиційні елементи. В переробці можливі жанрові зміни (наприклад, прозова форма передається поетичною, чи навпаки), а також зміна літературного роду.

Проміжним жанром між перекладом і переробкою-онаціональненням є так званий переспів, який нерідко наближався до вільного перекладу. Переспів – вірш, написаний за мотивами поетичного твору іншого автора, з елементами наслідування версифікаційних елементів, наближений до перекладу, але відмінний від нього за відсутністю ритмічності.

Для вільної варіації характерне дзеркальне явище – запозичення одного-двох смислових макрокомпонентів тексту-джерела, які стають підґрунтям нової поетичної структури. Версія відрізняється від вільного перекладу вилученням кількох смислових домінант першоджерела або їх додаванням до оригінальної смислової структури. У вільній варіації, порівняно з вільним перекладом і версією, кількість залучених смислових домінант першотвору мінімальна. Крім того, вільна варіація супроводжується авторським підкресленням, на зразок епіграфу чи назви. Авторське підкреслення властиве і наслідуванням та стилізаціям, проте в цьому випадку акцентуються не смислові домінанти оригіналу, а запозичення поетичних канонів літератури-джерела, які слугують засобом оновлення приймаючої літературної полісистеми або використовуються як канонізовані вже моделі з метою створення особливого ефекту (наприклад, пародійного).

Тепер підіб’ємо підсумки вищесказаного стосовно вимог до тексту перекладу. Максимально можлива (але яка не виливається в буквалізм) семантично-структурна близькість вихідного і перекладеного текстів дає змогу:

– максимально зберегти в перекладі ідентичність авторської думки;

– збільшити діапазон адекватного заміщення вихідного тексту перекладеним;

– підвищує об’єктивність процесу перекладу і перекладацького рішення.

Які ж умови адекватності в перекладі, за яких текст, написаний одною мовою визнається адекватним текстові іншою мовою? Розрізняють три основних вимоги:

– вихідний і перекладений текст повинні володіти (відносно) рівнозначними комунікативно-функціональними властивостями;

– в семантико-структурному відношенні вихідний і перекладений текст повинні бути максимально аналогічними;

– при наявності всіх “компенсуючих” відхилень між вихідним і перекладеним текстом, не повинні виникати недопустимі в перекладі семантико-структурні розбіжності.

Необхідно додати, що національні та культурні відмінності в деяких випадках можуть “компенсуватись” в письмовому перекладі – коментарями і примітками перекладача. Змістовна адекватність кожного перекладу в часі залишається сталою, незалежно від ступеня її повноти.Тобто, форма, в якій подано переклад, з часом застаріває.

Беручи до уваги важливість обидвох чинників адекватності, цілком можна погодитись із висновком, запропонованим В. Радчуком: “Художня вірність перекладу – це адекватність його естетичного змісту першотворові і мовної форми – читачеві” [71, 121]. Це визначення логічно підводить нас до необхідності відтворення оригіналу в єдності його змісту й форми. На цьому наголошує А. Лілова, стверджуючи, що “переклад є не що інше, як відтворення змісту й форми оригіналу засобами іншої мови” і називаючи питання взаємодії змісту й форми “найважливішим, методологічно ключовим питанням в теорії перекладу” [51, 49]. Безумовно, єдність змісту і форми сьогодні сприймається як аксіома, проте слід зауважити, що в перекладознавчому ключі адекватність мовної форми розглядається не абстрактно, а саме як адекватність читачеві. Таким чином, охоплюється аспект адекватності, який необхідно враховувати; форма ж, у свою чергу, охоплює норму і жанрово-стилістичні вимоги. Прагматичний компонент перекладу, до речі, вивчається і українськими перекладознавцями, зокрема В. Карабаном [35].

Все це, як ми побачили, розкриває поняття адекватності, виокремлюючи прагматичний аспект “прийнятності”, що не суперечить викладеним вище міркуванням.

Отже, крім передачі змісту, переклад художніх текстів передбачає творче перетворення вихідного тексту відповідно до експресивних можливостей цільової мови, а також її літературних норм. Ускладнює це завдання форма поетичних текстів. Вона є надзвичайно важливою і має високу інформативність (ритмічна організація вірша, рима, поділ на строфи). Звичайно, повністю зберегти форму і зміст вихідного тексту неможливо, тому поет-перекладач повинен знайти точку перетину між оригіналом і перекладом.

Часто говорять про неперекладність поетичного тексту. Відомими є слова Роберта Фроста про поезію, яка втрачається при перекладі. Кожне слово у поезії є цінним, кожен склад є важливим, кожна пауза додає певний ефект. Важко перекладати поезію тому, що різні мови, мають різні звуки, слова з однаковим значенням можуть відрізнятись своїми асоціативними “аурами”. Слово в мові тягне за собою ланцюжок асоціацій, які можуть не збігатися у цільовій мові. За допомогою алітерацій, рим, звуконаслідувань, асонансів, ритмомелодики, поети створюють бажані звукообрази, передають настрої і відтінки вражень. Г.-Ґ. Ґадамер вважає, що в мелодиці поезії виражається мелодика мови – “це постійно обігрувана рівновага звучання й сенсу, що породжує поетичну форму”