Комунікативний процес є двостороннім, оскільки передбачає наявність адресанта, тобто відправника повідомлення, та адресата, тобто отримувача цього повідомлення. Одним із постулатів теорії комунікації є її недосконалий, неоднозначний характер [107, 18], так як відправлене й отримане повідомлення не завжди є тотожними за своєю семантичною структурою та прагматичною метою. Ризик непорозуміння, комунікативної невдачі зростає в міжкультурному середовищі, коли співрозмовники належать до різних культур, навіть якщо вони спілкуються однією мовою, наприклад англійською, що виконує функцію lingua franca.

Кодування – це процес зашифровки наших думок, почуттів, емоцій у форму, пізнавану іншими. Для цього людина використає символи, які можуть бути письмовими, вербальними, невербальними, математичними, музичними й т.д. Набір таких символів є повідомленням.

Декодування – це процес одержання й інтерпретації повідомлень, одержуваних людиною ззовні. Він пов’язаний з розшифровкою символів, що становлять повідомлення.

Способи кодування й декодування повідомлень формуються під впливом досвіду людини, що розуміється не тільки як індивідуальний досвід, але і як досвід групи, до якої належить людина, а також досвід тієї культури, представником якої є людина, яка освоює її в процесі інкультурації. Комунікація можлива, коли комуніканти володіють спільним кодом. Проте наявність спільних знаків – недостатньо для адекватної комунікації, необхідні також і спільні асоціації та контотації цих знаків, детерміновані безкодовими знаннями комунікантів [21, 117]. На цю особливість комунікації вказує також О.А. Леонтович: “… використання одного і того ж коду не гарантує успіху комунікації. Він залежить від рівня культурно-мовної компетенції учасників спілкування…” [50, 57]. У випадку, якщо реципієнт правильно інтерпретує повідомлення автора, комунікація – успішна. В протилежному випадку має місце комунікативна невдача.

При міжкультурній комунікації кожна культура являє собою систему кодів, що поширює свою дію на повсякденні відносини, соціальні й культурні норми тощо. Ці кодові системи культур, як правило, не схожі між собою, або, в найкращому разі, схожі тільки обмежено. У зв’язку з цим, в процесі комунікації важливого значення набуває проблема кодування й декодування інформації. О.А. Леонтович в статті “Проблема розуміння в міжкультурній комунікації” пише: “Суть міжкультурної комунікації полягає в наступному: комунікант А кодує в контексті повідомлення, використовуючи пресупозиції і фонові знання, які властиві його культурі; адресат В декодує повідомлення, використовуючи інший набір пресупозицій і фонових знань” [49, 213].

Отже, комунікативний акт у ХХІ столітті розуміють не тільки як процес передачі інформації від автора до реципієнта, його пов’язують із особистістю учасника комунікації, розуміють як феномен того чи іншого типу культури.

1.2. Проблема порозуміння культур в теорії міжкультурної комунікації

Будь-яка комунікація являє собою складний, багатофункціональний процес обміну інформацією між людьми, кожен з них володіє своїм власним життєвим досвідом і картиною світу. Культурна картина світу вебалізується і реалізується в мові, де вона зберігається і передається з покоління в покоління. Подолання мовного бар’єру недостатньо для забезпечення ефективності спілкування між представниками різних культур. Для цього потрібно подолати бар’єр культурний. Як зазначає Корнієнко В.В., обєктивним чинником у формуванні міжкультурної комунікації є відмінність між культурами, яка складається у процесі формування кожної етнічної культури [43].

За визначенням Бацевича Ф.С, міжкультурна комунікація – процес спілкування (вербального і невербального) людей (груп людей), які належать до різних національних лінгвокультурних спільнот, як правило, послуговуються різними ідіоетнічними мовами, відчувають лінгвокультурну “чужинність” партнера по спілкуванню, мають різну комунікативну компетенцію, яка може стати причиною комунікативних невдач або культурного шоку в спілкуванні. Міжкультурна комунікація характеризується тим, що її учасники у випадках прямого контакту використовують засоби мовного коду з культурно-специфічними смислами, а також стратегії і тактики спілкування, які відрізняються від тих, котрими вони користуються у випадках інтеракції всередині однієї культури [9].

Бацевич Ф.С. зазначає, що основна тематика спеціальних досліджень теорії та практики міжкультурної комунікації сконцентрована навколо проблем успішності / неуспішності спілкування представників різних етнічних (національних) лінгвокультурних спільнот, встановлення причин невдач, виявлення відмінностей комунікативної поведінки носіїв різних мов і культур, а також різниці в організації мовного і немовного кодів, яка впливає на якість міжкультурної комунікації [9].

З-поміж розбіжностей творчих підходів до проблеми інтеркультурної комунікації з боку зарубіжних (Г. Крумм, Ф. Гіннекамп, А. Вірлахер) та українських (П. Донець, Т. Комарницька) дослідників простежується певна ідентичність у тлумаченні самого явища, а саме:*

існують різні, відмінні одна від одної культури;*

культура і комунікація стоять у тісному взаємозв’язку;*

учасники комунікації є завжди носіями певної культури;*

елементи культуральності знаходять свої відображення у комунікації;*

схожі культури полегшують комунікацію, різні – ускладнюють її;*

причетність до певної культури припускає специфічність комунікації.

При вступі у комунікацію носіїв різних культур є цілком вірогідною поява певних проблем, що від початку пов’язані з причетністю до різних культур. Проблемами такого роду можуть бути труднощі в порозумінні, нерозуміння, створення окремих упереджень, а у подальшому перебігу – відмежування, скривдженість або психічна чи соціальна ізоляція.

Міжкультурна комунікація є такою комунікацією людей, при якій, наприклад, способи комунікації або функції мовних подій не є ідентичними, але є відмінності в їх реалізації та інтерпретації в певних ситуаціях, таких як, наприклад, входження в чужий дім, прояв респекту до старших за віком, замовлення