Мова перекладу, відбиваючи певний етап у розвитку художнього стилю і – в широкому плані – певний етап у розвитку сучасної літературної мови, становить і самостійну вартість. Вона є явищем, фактом рідної мови, і оцінювати її треба як мовну практику оригінальної літератури, як сучасну українську мову. О.Кундзіч так висловлювався про вплив перекладацької практики на мову: “Ми переклали тисячу книг, і мова наших перекладів стала у значній мірі українською літературною мовою, бо не може тисяча книг не позначитися на літературній мові” [26, 70]. А. Федоров зазначає: “Переклади (у великому хронологічному масштабі) часто живуть значно менше, ніж оригінальні твори. Особливо стосується це перекладів прози. Причин тут кілька: розуміння, витлумачення оригіналу в старому перекладі виявляється з часом неповним, неправильним; може застаріти метод перекладу; нарешті, може застаріти сама мова, якою зроблено переклад, тоді як оригінал лишається живим і свіжим” [88, 38].

У плані забезпечення міжкультурної комунікації творча діяльність перекладача має бути спрямована на збереження мовної норми рецептивної культури в перекладі та її гармонізацію з нормою оригіналу [17, 69]. “Звичайно, переклад тим відрізняється від оригіналу, – пише Г. Кочур, – що оригінал – один, він існує в остаточній і незмінній формі, а єдино можливого перекладу не буває, як не буває, скажімо, єдиного виконання музичного твору: кожен виконавець надає своїй інтерпретації власних відтінків, своєрідних рис” [45, 7]. Дослідник стверджує, що в кожній багатій і розвиненій літературі виникнення кількох, а часом і багатьох перекладів – нормальне явище.

Отже, якщо мовне і культурне розмаїття сьогодні визначене як багатство цивілізації, то саме переклад працює на його збереження. Переклад виступає як засіб захисту національних мов і культур, даючи імпульси для їхнього саморозвитку і водночас вберігаючи їх від надмірного іншомовного впливу.

1.4. Вимоги до перекладу художнього тексту як засобу міжкультурної комунікації

Поняття інтеркультурної комунікації та інтеркультурної трансференції найбільшою мірою актуалізуються в процесі перекладу [Goodenough; Reiss/Vermeer]. Перекладений текст самобутній не стільки тому, що він складається із мовних знаків, які актуалізують можливості іншої мовної системи, але і тому, що ці мовні одиниці відповідним чином монокультурно поєднані. Там, де мають місце невідповідності між “вихідною культурою” і “культурою призначення” (Ausgangskultur vs. Zielkultur), перекладач стикається з проблемою: на яку із культур (вихідну чи – призначення) має бути орієнтований його переклад. Літературний переклад є, таким чином, справою міжкультурної комунікації, яка проходить не лише безпосередньо між автором вихідного тексту і реціпієнтом, але й при залученні до неї третьої особи, перекладача, як ваговитого партнера і свідомого співавтора, що привносить свої погляди і ставлення та певним чином на неї впливає і нею керує.

Розуміння тексту перекладачем передбачає знання ним історії, суспільства, інституції, соціальних умов, релігійних переконань, культурно і ситуативно зумовлених зразків мовленнєвої діяльності та поведінки “вихідної культури”, а також обізнаність у синтаксисі та семантиці “вихідного тексту” і їх структурах. Кожен переклад створює новий динамічний зв’язок і є міжкультурним перенесенням тексту в тій мірі, наскільки він враховує культурно-специфічне зіставлення мови, ситуації та об’єкту, про який йдеться. Факторами цільової культури, що враховується перекладачем, є, з одного боку, об’єктивні суспільні реалії цільової культури, такі як інституції, форми прояву і знакові системи повсякдення, звичаї, соціальні ролі, а з другого – система, що стосується читацького кола, його досвіду, інтересів, норм поведінки, мотивів, когнітивних і емоційних форм свідомості та переживань і т.д. [62].

Однією з найважливіших проблем до перекладу художнього тексту як засобу міжкультурної комунікації є “адекватність” або “еквівалентність” вихідного і перекладеного тексту. Заміняючи в процесі двомовного спілкування текст-оригінал, чи, як прийнято говорити в перекладознавстві, вихідний текст, перекладеним текстом, перекладач тим самим нейтралізує лінгво-етнічний бар’єр, який розділяє різномовних партнерів і надає їм можливість мовного спілкування, яке можна порівняти з можливістю спілкування в рамках одномовної комунікації. При переході до соціально-особистісних бар’єрів додається ще й лінгво-етнічний бар’єр – розбіжність в мовах, закономірностях їхнього функціонування, культурах мовних партнерів. Завдання перекладача полягає в тому, щоб нейтралізувати цей – лінгво-етнічний бар’єр. Таким чином, в процесі перекладу перекладач нейтралізує лише ті перешкоди на шляху ефективної мовленнєвої комунікації різномовних учасників спілкування, які є наслідком їхньої належності до різних лінгво-етничних колективів.

Перекладач ні в якому разі не повинен руйнувати соціально-групові або індивідуально-особистісні бар’єри. Він також зобов’язаний дотримуватись змісту і форми вихідного тексту і докладати всіх зусиль, щоб відобразити їх у перекладеному тексті, але в той самий час занадто не прив’язуватись до тексту-оригіналу.

У результаті культурних контактів, виникає явище культурної і літературної інтерференції. Останню можна визначити як відносини між літературами, за яких певна література А (література-джерело) може стати арсеналом прямих чи непрямих запозичень для іншої літератури Б (цільова література). У випадку прямої інтерференції діячі цільової літератури мають прямий і безпосередній доступ до літератури-джерела, найчастіше через знання іноземної мови, тоді як “непряма інтерференція характеризується наявністю посередника, такого, як переклади” [35, 45].

Дослідження історії перекладів, в тому числі й перекладів одного автора, яка часто охоплює десятки чи сотні років, природно вимагає від дослідника літературно-естетичної оцінки перекладів. Тому досить актуальною проблемою для перекладознавства є диференціація жанрів перекладу – питання, якому досі приділялося недостатньо уваги. Йдеться, насамперед, про поняття вільного перекладу, версії, варіації, переробки, переспіву, наслідування,