Художнє мислення Василя Рябого у контексті поезії Київської школи та поезії вісімдесятників

План

Вступ

Розділ I

Поезія «Київської школи» та її екстраполяція у творчості поетів«вісімдесятників».

Поетична творчість В.Рябого в літературному процесі 80-х років: її особливості.

Розділ ІІ

2.1. Теорія міфу в світовій та українській літературознавчій науці.

2.2 Центр поетичного космосу В.Герасимюка та В.Рябого: художня трансформація архетипу світового дерева.

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Поезія належить до тих сфер художньої творчості, сутність яких важко піддається науковому осмисленню. Її дивовижний парадокс полягає у тому, що попри нові, додаткові до правил даної мови обмеження, які постають у поетичному тексті (певні ретрометричні норми, звукова, лексико-синтаксична, тематична організованість), інформативність його порівняно з текстом прозовим набагато зростає. Явище значно більшої смислової місткості поезії порівняно із звичайним мовленням і навіть мовою прози, пояснюється тим, що у вірші будь-який мовний елемент стає носієм певного змісту, а всі слова і речення поєднуються складною системою відношень, неможливою поза віршем, що й спричиняється до нового, додаткового смислу. Високомистецький твір являє собою неповторний художній світ і має невичерпні резерви змісту. Для поезії, слово якої не може бути адекватно перекладеним мовою логіки, характерна особлива семантична глибина тексту. Іншими словами, в ліриці складний внутрішній світ передається концентрованими образами, що дають можливість налагодити з читачем миттєві стосунки. Для лірики особливо важить той факт, що в її сприйнятті повинен брати участь читач, який розуміє прочитане і співпереживає йому. Таким чином, специфіка ліричного твору полягає в тому, що людина присутня в ній не лише як автор, тобто об’єкт зображення, але і як її суб’єкт, що включений до естетичної системи твору як важливий елемент.

Мета дипломної роботи полягає у визначенні особливостей поетичної творчості Василя Рябого в літературному процесі 80-х років; у дослідженні художньої трансформації архетипу світового дерева у поезії В.Герасимюка та В.Рябого.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

дослідити роль поетичного покоління Київської школи та поетів-вісімдесятників у літературному процесі останньої третини ХХ ст.;

розглянути визначальні риси та світоглядні домінанти поезії В.Рябого;

розкрити символічне наповнення архетипу світового дерева у поезіях В.Рябого та В.Герасимюка.

Теоретичну базу дипломної роботи становлять праці вітчизняних і зарубіжних учених, присвячених вивченню й аналізу з питань теорії поетики, жанру, стилю (Аристотель, Гегель, О.Потебня, Л.Гинзбург, О.Галич), теорії міфу та ритуально-міфологічних комплексів (Я.Поліщук, К.Леві-Строс, М.Еліаде, В.Топоров, К.-Г.Юнг), історико-літературні праці (М.Ільницький, В.Моренець, Л.Тарнашинська), відгуки та рецензії на творчість В.Рябого (В.Кожелянко, В.Лучук, М.Лазарук, Т.Мельничук, П.Осадчук), які представляють творчість поета несистематично, на рівні перших вражень від прочитаного, вибірково.

Таким чином, звідси випливає і актуальність нашого дослідження, що полягає у спробі систематично проаналізувати малодосліджену творчість цього поета; розкрити поетико-стильові особливості художнього світу митця крізь призму міфософського характеру сприйняття і освоєння буття.

Розділ I

Поезія Київської школи та її екстраполяція у творчості поетів«вісімдесятників"

Досить складно окреслити для тих, хто зовсім не знайомий із цим літературним явищем і фактом нашого донедавнього буття, що таке «Київська школа» поезії, в чому її суть як феномена естетичного, психологічного, зрештою – як життєвої установки тих, кого ми відносимо до кола творців цієї «школи».

Та перед тим, як почати глибше досліджувати це поетичне явище, хотілося б повернутися до тієї проблеми, яка потребує особливої уваги. Це проблема становлення і розвитку української культури протягом не одного століття в умовах її підпорядкування чужим вимогам і критеріям. Справа в тому, що українська культура, українська література протягом останнього періоду існування перебували, якщо хотіли залишитися справжніми, у так званій внутрішній еміграції або підпіллі. Так було в колишній Російській імперії, так було і в імперському Радянському Союзі. Присутність у кожній радянській республіці двох культур, а саме: гемоністичної, всіляко підтримуваної і практично легальної в усіх ідеологічних вимірах, російської культури та культури національної, якій відводилося вузьке коло прикладання зусиль для утвердження всіх народів постулату вищості і майже святенності культури російської, неминуче призводило до упослідженості національних культур.

І ще важливо зрозуміти, що від самого встановлення радянської влади і аж до 90-х років минулого століття репресії щодо української літератури, культури ніколи не припинялися, ця репресивна лінія ніколи не уривалася. На такому тлі і в таких умовах існували всі явища і всі покоління української літератури і мистецтва.

Про Київську школу поезії можна говорити в кількох аспектах: як про суто поетичне явище, головною ознакою якого стала свобода творення; як про групу молодих нонконформістів, життєвим вектором яких була свобода волі в усіх її виявах; як про експериментальну психологічну спробу жити інакше, аніж інші покоління, жити так, ніби усе відбувається у вільній незалежній державі; як про братство творців поезії, головним і надзвичайним завданням яких була сама поезія. Таким чином, виникає потреба спробувати уявити собі місце Київської школи в духовній географії століття. Проте суть питання, про яке йдеться, не обмірюється локальними тенденціями в межах десятиліття. Йдеться про соціально-історичну детермінованість і суспільну заангажованість поезії, - проблеми засадничі з огляду на духовно-практичне побутування українських текстів, украй обтяжені історично вимушеною дифенсивністю української літератури останніх щонайменше 150 років.

Йдеться про задавнену полеміку навколо «чистого мистецтва», в якій Київська школа за два десятиліття до розриву в панівній художній свідомості єдиного соціально-часового плину (тобто до тотального розпаду соціалістичного реалізму як системи декретованих філософсько-естетичних форм і значень) спромоглася на найпосутнішу пропозицію і найпослідовніший творчий чин в цьому видимому поетичному просторі.

Набувши програмного характеру в