Неперевершений, на нашу думку, є вінок сонетів В.Рябого «Листозлива»[67,147-150]. Він належить до пейзажної замальовки осені. Ритм вірша заколисує читача у напівдрімотливому сні. В уяві виникають «усмішка бабиного літа», «хмари із табунами срібних крапленят», які «дрижать і набухають громом»; клен, що молиться, щоб сонцем догорів», а десь там «вискочили опеньки». Осінь у В.Рябого багата на плоди, на тишу, на життєвий досвід, адже відомо, що саме ця пора року асоціюється з мудрістю зрілої людини, збагаченої досвідом поколінь, який акумулюється, щоб згодом дати нове життя. Заслуговує на увагу й інший вінок сонетів «Вустожар»[67,172-173], який за будовою не є традиційним: складається тільки з 7 сонетів, а 8-й, магістрал, в’яже вузол не з 14-ти сонетів, а з 7-ми, по два перших вірша з кожного. Це інтимна поезія, де кохання розглядається, як спокуса у вигляді яблука Єви. Любов В.Рябий називає то «диким шалом», то «солодким лихом», які рано чи пізно з обіймів вивільняються звикло. Та все ж таки кохання, нехай його так мало – «у жменці» - здатне вивільнити порожнечу, принести «рай хмільної гіркоти».

Таким чином, за допомогою гри слів, метафорики мислення поет вдало експериментує над словом не тільки у фонетичному сонеті, вінках сонетів, але й у паліндромній поезії. Щодо українського паліндрому, то нашим першим представником раклітеральної поезії був І.Величковський («Зегар з полузегарком»,1661; «Млєко од овци, пастору наложноє», 1691). З огляду на І.Величковського (як першого і довгий час єдиного українського паліндромі- ста-практика) в найновішій українській поезії раклітеральний знайшов своїх прихильників, які розвинули далі цю форму письма. На початку 70-х років тільки В.Лучук згадав про вірша-рака:

На ринок дід Комиран

сіно ніс

курка – біб, а крук

сир і рис,

Кіт утік.

Ситуація докорінно змінюється наприкінці 80-х років, коли не лише В.Лучук використовує елементи паліндромії у своїх поезіях. Утворюється навіть група «Геракліт», абревіатура від: «Голінні ентузіасти рака літерального». На переконання паліндромотворців, паліндром – це перш за все вірш, невід’ємною властивістю якого є те, що він читається зліва направо і навпаки. В.Рябий теж належить до цього гурту. Паліндроми в поезії В.Рябого – не просто гра, адже особливість паліндромічного письма зумовлює багатозначність і невизначеність зв’язків між словами. Щоб зрозуміти його суть, треба проникнути в кожну його складову частину – слово, яке – вступаючи в текстуальне співвідношення з іншими словами – значить набагато більше, ніж в ізольованій частині. Таким чином, не тільки автор бере собі у співавтори слово, але й кожен потенційний читач мимовільно стає співавтором, оскільки може вичитати із тексту те, чого автор і не міг передбачити.

Отже, ми бачимо, що паліндромотворчість розвивається не тільки в епоху бароко, що характеризувалося віртуозним володінням вишуканими метафорами, порівняннями, антитезами, але й у наш час, що свідчить про зацікавлення багатство рідної мови, адже «курйозне мистецтво» вимагає вправної техніки володіння і знання слова.

В.Рябий не відступає від свого філософського мислення і у східних формах віршування, де вдало поєднує українську народну філософію із орієнталістською філософією Сходу. Слід зазначити, що експериментує автор у таких жанрах, як танка, хоку, газелі, рубаї, мурабба. Звернення до східних традицій віршування має довгу традицію, що походить ще з Київської Русі. Знайомство розпочалося із Біблії. «Книга книг» давала знання з історії, географії і водночас красного письменства. Схід і східні народи фігурують у творах багатьох українських письменників, але зацікавлення формою віршування спостерігаємо лише у ІІ половині ХІХ ст., знайомство з ними відбувалося через чужі мови. Поштовх цьому безперечно дало поширення «східних мотивів», «орієнталізму» в літературах Західної Європи і в російській літературі. Звідси «Перська пісня» О.Корсуна (1842), «Лист за убитого (арабська дума) Франка (1876), мотив переодягання із казок «Тисячу і одна ніч» в «Запорожці за Дунаєм» Гулака-Артемовського (1862).

Першою вдалою спробою відтворення особливості східнопоетичної форми слід вважати газель І.Франка, написану ним у 1884 році. На кінець ХІХ –поч.ХХ ст. припадає активна праця А.Кримського по ознайомленню українського читача з набутками східних літератур. Слід зазначити, що серед перших публікацій А.Кримського бачимо невелике повідомлення про Омара Хайяма, переклад 5-ти рубаїв.

Під час так званої українізації в міжвоєнні роки українські поети намагалися засвоїти кращі здобутки нової європейської поезії, а Схід відкривався як велика «незвідана земля». До східних форм звертався схильний до розмаїття форм А.Казка.

Власні рубаї – числом 24 – вперше включив до своєї збірки «Правда кличе» (1958) Д.Павличко. У 1987 році виходить ціла книга, що вміщує 236 рубаїв, яка так і називається «Рубаї». Особливо багато експериментування з формою з більшим чи меншим успіхом спостерігалася в 70-80-і роки. В.Мирний крім спроби рубаїв робив спроби освоїти ще одну форму східної поезії – бейт. Послідовно працювали в жанрі рубаї такі поети, як І.Нижник у збірці «Оновлення» (1976), «Коріння гір» (1979); В.Коломієць у збірці «Роздуми» (1976), «На відстані серця» (1978).

Отож, ми бачимо досить широке і давнє зацікавлення Сходом, яке, очевидно, не згасає; знову і знову дає нові потенціали як в пошуках нових форм, так і в поєднанні східного способу мислення в «європейському одязі вірша». І це цілком зрозуміло, адже кожний народ має свою неповторну філософську систему мислення, яка радикально, а чи посередньо відрізняється