Ще більше розширив поле виявлення метафізичних пошуків людини в дохристиянській міфології Г.Булашев. він вже намагався осмислити й викласти в більш-менш систематизованому вигляді бачення людиною світу богів крізь призму не лише витлумачення нею природних явищ і космогонічних міфів, але й міфів про походження флори і фауни, походження людини і деяких професій. Інтерес викликає аналіз автором частини міфології, в якій йдеться про ті фантастичні істоти, образ яких збігається з суб’єктивним сприйняттям людиною свого становища у світі (Доля) або свого способу життя (Злидні). Виділення в українській міфології таких персонажів свідчить про функціонування в текстах екзистенційних проблем людини і навіть втілення цих проблем в образах конкретних людиноподібних істот, подібно до того, як стародавні індійці, греки чи римляни скристалізували в образах конкретних богів найтонші нюанси почуттів і станів.

Особливе місце в історії дослідження проблеми належить видатному дослідникові ХІХ ст. О.Потебні. Розглядаючи ті самі факти, що й сучасні йому дослідники фольклору (онтологізація горя, долі, злиднів в міфологічних текстах), Потебня вводить в опис механізми цієї онтологізації фактор неусвідомленого, багато пише про роль неусвідомленого в міфотворчій діяльності. Він проливає світло на наявність в текстах пісень, казок намагання людини прорватися до надчуттєвого в моменти переживань своїх екзистенційних станів.

Важливим етапом у розвитку досліджень міфології є творчий доробок К.Сосенка. Сосенко виводить народження і розвиток ідеї бога з рефлексії людини над своїми прагненнями осягти сенс свого життя, ствердити себе як богообрану космічну істоту.

Помітним кроком поступу в аналізі міфології були праці українських вчених в діаспорі (О.Воропая, І.Огієнка, І.Мірчука). Поважне значення цих досліджень полягає в певній антропологізації витлумачень змісту міфологічних текстів: глибинними символами персонажів чи дій виступають не лише явища природи, але й людського життя в його темпоральних чи поза темпоральних виявах, що має неабияке значення для подальшого вивчення світоглядних аспектів міфології.

В нашій літературі є чимало робіт, в яких заторкуються питання української міфології в звичаях і обрядах, архетипічної основи персонажів східнослов’янської міфології, сюжетних ходів у текстах міфів, що виявляється спорідненим з переживаннями екзистенційних станів. В галузі літературознавства на матеріалі творчості Т.Шевченка про це говорить Г.Грабович. Його модель ґрунтується на структурно-антропологічному підході до міфу, зокрема на дослідженнях Леві-Строса і В.Тернера. В загальних рисах вона визначає 5 фундаментальних прикмет міфу як продукта міфопоетичного мислення:

за своєю структурою міф відзначається надмірністю багато лінійністю, тобто це безперервне вироблення структури(або «думки», «ідеї») шляхом гетерогенного, але закінченого ряду подій чи структурних одиниць («тем» або «мотивів»), які його складають4

з погляду динаміки – як розвитку оповіді, так і взаємовідносин між елементами, - міф розвивається через ряд бінарних опозицій та примирень між ними;

міф передає універсальні істини в рамках тієї культури, якій він належить, його зміст майже завжди має велике значення і стає святинею для певної групи людей;

цей світ виходить за межі часу;

- \\ - \\ - \\ простору [21,63-78].

Таким чином, якщо вищезгадані дослідники духовної культури українського народу зупиняються на вивченні глибинних виявів трансцендентних пошуків людини у давніх текстах міфології, то починаючи з ХХ ст., тобто перших проявів модернізму, творці української літератури звертаються до опрацювання і трансформації різних міфологічних мотивів у художніх текстах на рівні поетики, змісту, мотивів…

Власне у модерністичному мистецтві яскраво проявилася схильність до міфологізації художнього мислення. Зокрема в ньому спостерігається широкомасштабне осмислення міфологічних сюжетів, яке заново актуалізує культурну спадщину людства. Варто звернути увагу на вибірковість перечитування традиційних сюжетів та на особливості ідейно-образних акцентів.

В естетичній системі раннього модернізму міф становить ознаку параболічного художнього мислення, що складається на межі ХІХ – ХХ ст. під впливом кризи раціоналізму й утвердження концептуально-симлічних форм – причому не лише в літературі та мистецтві, а й у філософії (Ф.Ніцше), соціології (Леві-Брюль, Дюркгейм). Так виникає й наповнюється те природне інтертекстуальне середовище, в якому виявляються схильності модерного художнього мислення до міфологізування.

Становлення модерної літератури висуває на порядок денний проблему, універсального художнього письма. Відмовляючись від естетичного досвіду літературних попередників (реалістичних сюжетів, жанрових форм, риторики, причинно-наслідкових історичних та соціальних зв’язків), модерністи мусили чимось цей досвід замінити. Вони захопилися символізацією дійсності. Але окремі символи звели до окремої цільної системи саме міфологія. В естетиці модернізму утверджується звернення до міфології як до «засобу структурної оповіді»[62,37].

У реалізації своїх художніх завдань модерне мистецтво йде шляхом «від зворотнього». Якщо реалісти й натуралісти вважали за необхідне зображувати в літературі неприкрашену, грубу, вульгарну й потворну дійсність, то модерністи підносять художню уяву замість побутописання. Теми, сюжети, образи вони беруть з культурної історії, міфології. Зумисне дистанціюючись від реальності, модерністи прагнуть іншого ґрунту творчості, намагаються виробити символічну художню мову, здатну сягнути глибин людського життя.

Модернізм найтісніше кореспондує з міфологією. Ця його властивість становить одну з провідних ознак філософії модерну, світогляду творця ментальності реципієнта, а також кодифікації того соціально-комунікативного простору, який їх об’єднує. При цьому модернізм по-своєму реалізує три засадничі функції таких відносин: міфологізацію, реміфологізацію та деміфологізації. В усіх випадках ідеться про використання в літературі певної фабульної схеми та відомих образів давньої оповіді (міфу чи легенди). Саме характер такого використання засвідчує якісний рівень генерації міфу, залежно від художнього задуму та інтертекстуальних чинників.

Власне міфологізація в художньому творі виявляється присутністю давньої оповіді в її традиційному, не викревленому автором, сенсі.