Прикладом такого осмислення міфу можна вважати поему І.Франка «Мойсей», яка була запрограмована на символічну інтерпретацію. Автор визнавав, що твір писався на межі культурних епох, а відтак увібрав риси і позитивізму, й символізму:»Само собою зрозуміло, що крім історичного та психологічного інтересу, поема має й символічне значення»[77,367]. У передмові до другого видання поеми 1913 року, зазначивши її найістотніші акценти, Франко, зокрема, вказував на те, що біблійний першосюжет піддано активному переосмисленню, що колізію твору розроблено «…частково на підставі біблійної легенди, частково на підставі психологічного аналізу» [77,364-367].

Поетика міфологізації характерна для повісті «Тіні забутих предків» М.Коцюбинського. Первісна міфологія становить той інтеграційний чинник, поза сферою впливу якого сюжет твору був би позбавлений основного і найістотнішого – символічного багатоголосся. В життєвій історії Івана реалізується первісна модель мономіфу: тут сплітаються і міф походження, й міф героя, і міф початку та кінця.

«Лісова пісня» Лесі Українки тонко поєднує риси міфологізації з елементами власне авторського міфу. Міфологічна схема твору не запозичена в цілому, - міф як оповідь присутній тут лише вибірково. Зате «феєрія» дає змогу вільно, проте цілеспрямовано, інтегрувати в авторському задумі елементи міфу. Це належно оцінили вже сучасники поетеси. Так, М.Сріблянський писав про драму як про «архітвір міфологічної української символістики»[62,39].

Своєю гармонійністю «Лісова пісня» справді нагадує первісні міфи, які спрямовані на підтримання гармонії особистого, суспільного, природного. В міфі немає місця невпорядкованості й хаосу, в ньому переважає пафос перетворення хаосу в космос.

Проте, на думку Я.Поліщука у «Лісовій пісні» слід визнати домінанту авторської креативної моделі над прийомами міфопоетики. Міф надає творові тільки сукупність прийомів, канву фабули, а головне – спосіб поєднання різнорідних елементів у єдину поетичну структуру. Зрештою, загальна композиційна модель драми-фейєрії це також авторський винахід, який інтегрує чинники міфологічного мислення та світосприйняття відповідно до волі автора. В цьому випадку форма міфу, його ритуально-семантичні риси піддаються активному переосмисленню, переконструюванню, імітацію ж міфомислення, до якої вдається письменниця, не слід сприймати як прагнення повернутися до первісної міфології[62,40].

Ще складніше з рецепцією творів реміфологізаційного спрямування. Реміфологізацію відбувається тоді, коли автор виявляє стремління змістити провідні акценти міфу, зумисне дистанціюватися від первісної оповіді через її творче переосмислення. Перечитування міфу здійснюється не з наміром його актуалізувати, а диктується потребою бунту проти первісного міфу, руйнування його гармонійної фабульної структури, виявлення прихованого, тіньового чинника давньої оповіді, який у модерній реінтерпретації стає основним.

Реміфологізаційний пласт у літературі перелому ХІХ-ХХ ст. дуже широкий та динамічний: сама епоха вимагала переоцінки вартостей, і це органічно втілювалося в творах-ревізіях, творах-апокрифах, творах-палімпсестах, де елемент інтриги, гри, власне, й базувався на контроверсійному використанні світових сюжетів та образів. Блискучі зразки реміфологізації дала у своїй драматургії Леся Українка («Одержима», «На полі крові», «Кассандра», «Камінний господар»).

До деміфологізації вдаються тоді, коли є необхідність зруйнувати надто поширені міфологічні стереотипи. Тоді письменник підриває стереотип відверто іронічними, а то й саркастичними прийомами, творить шаржовану подобизну міфу, шаржі міфологічних героїв.

В українській літературі деміфологізаційний проект вперше проявляється в авангарді 1910-1920-х років, зокрема у творчості М.Семенка, Гео Шкурупія. Полем деміфологізації виявляється передусім національно-культурна традиція, точніше її примітивно-народницькі мотиви.

Деміфологізації стає знову актуальною наприкінці 1980 – х років, що виявляється у творчості літгуртів авангардиського спрямування – таких, як «Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота», «ЛуГоСад». Ситуація постмодерну, в яку вступає наша література в цей період, істотно коригує функціональні можливості міфу.

Тяжіння нинішньої літератури до деміфологізації слід сприймати в рамках історії літератури ХХ ст. як певний пункт еволюції. В ранньому модернізмі автор ішов до осмислення символічно-ритуальної природи міфу через його інтеграцію в літературний твір, тепер митець здебільшого намагається руйнувати цілісність образу, його цікавить не ефект органічності, а навпаки – ефект дроблення, реконструкції, множинності, альтернативності.

Література модерної доби, заново творячи символічну парадигму буття й сутності людини, ґрунтується на інтерпретації світових літературних архетипів, уже вироблених кодів минулих епох. Таким чином, міф виявляється поліфункціональним чинником у культурі модернізму.

2.2.Центр поетичного космосу В Герасим’юка та В.Рябого: художня трансформація архетипу світового дерева.

Як уже зазначалося у першому розділі, поети Київської школи (В.Кордун, В.Голобородько, М.Григорів, М.Воробйов), а згодом і поети-вісімдесятники (І.Римарук, В.Герасим’юк, І.Малкович та ін.) повернулися до найпервісніших елементів і структур української міфологічної свідомості, спробували трансформувати давнє міфологічне мислення в образах новітньої поезії; зародили поетичну увагу насамперед на природі, людині і всесвітові, причому сама людина розглядається як рівновелика до інших складових всесвіту: води, трави, гори, дерева; розвинули ці лексичні прапервні до конкретних символів, через активізацію народнопоетичних уявлень та смислових відтінків. Справді, саме ці поети звернули звернули увагу на те одвічне джерело людської творчості, яке бере витоки ще з давніх часів, трансформуючись в архетипи-символи, які набувають звичних для конкретного народу форм. Дійсно, за К.-Г.Юнгом, архетип – первісний образ найдавніших найархаїчніших уявлень, істотною характеристикою якого є те, що він, відтворюючи позасвідомі душевні порухи людини, виявляє їх на поверхні свідомості у вигляді образів-символів, усвідомлення яких і маніпулювання якими супроводжується якнайсильнішими спалахами енергії, і лежать в основі форм