Ти мертву примостив між віт,

Бо не хотів завдати болю

Своєму батькові.

Неживій

велів прикинутись живою[16,101].

Людину завжди кличе сад (дерева), тому ліричний герой прагне щепити відчахнуту гілку – відродити свої пракоренів: «Підняв, погладив, бо щепив її. Ждав яблука терпкого». Незважаючи на «фемінну-материнську природу дерева»(Юнг), несподіваним аспектом Герасимкової поезії є те, що надії на відродження він покладає й на чоловіка, передусім батька. У процитованій поезії постає образ «немолодого чоловіка» - батька, який є главою роду, втіленням маскулінного начала. Часте звернення поета до таких іпостасей образу батька, як «чоловік немолодий», «сивий чоловік», «сивий старець», є свідченням того, що автор надавав їм міфологічного світовідчуття, символіки «відродження», «мудрості» у пізнанні світу, позаяк мудрий старець за К.-Г.Юнгом, є втілення духовного начала і пов'язаний з архетипом духа[37,34]. Як і в казках, де старий дід завжди з’являється в критичні моменти, герой Герасимкової поезії концентрує в собі моральні та фізичні сили, необхідні для подолання зла, збереження роду й етносу.

Своєрідна модель світоустрою пов’язана з деревом роду, постає й у поезії «Килими Параски Танасійчук». Незбагненно-таємниче мистецтво народної майстрині, гуцульської чаклунки стало символічним народженням ліричного героя, який відчув себе «катапультованим з палаючої комети в обійстя Параски Танасійчук» і задихався «смерековим повітрям». Ця гуцулка зіткала не тільки килими, переповнені «мерехтінням космічного танцю», а й самого ліричного героя – його душу, світогляд, його ставлення до життя і сприймання краси. Увесь вірш – це суцільна розгорнута метафора, зміст якої – звеличення жінки як втілення ідеї «дерева роду», вічного материнського начала, непідвладного руйнівним силам:

Вона роздягла мене,

Як мати,

І на гори осипалися

Не інопланетні обладунки,

А земні пелюшки, з яких

Розповилось немовля

І моє крихітне тільце

Затріпотіло на її руках,

На руках вічної таємниці мого народу[ 15,12].

Смерека тут символізує прагнення до вершин духу, творчості, ідеалу: йдеться про одвічний порив індивіда до краси, втіленням якої виступає народна майстриня, що не просто ткала килими, а й володіла силою магічного впливу на людську душу. Ліричний герой прагне дотягнутися «до її вічнозеленої смереки, / до високого її верхів’я», - це як життєвий орієнтир, як шлях до високої мети. Тобто смерека набуває значення творчого натхнення й осяяння: коли «з кореня спалахує смерека», індивід отримує Боже призначення – бути митцем. Ідеалом для поета є особистість, у якої «доля…подібна до смереки - / така ж висока, пряма / і колюча»[ 15,78].

Г.Башляр наголошував, що «…дерево дає нам складні образи психології вертикального життя»[37,35].Прагнення індивідом вертикалі, символічним утіленням якої є світове дерево, - один із лейтмотивів поезії В.Герасим’юка. Так, у «Ранковій пасторалі», на перший погляд, постає звичайна побутова замальовка, начебто аж навмисне приземлена автором: йдеться про хлопчика, переслідуваним скаженим бараном, котрий згубивши живу ціль, починає гатити лобом у дерево, «бо відступать не вміє».загроза небезпеки змушує малого сховатися на першій у його житті досяжній верховині – на яблуньці, що, як любляча мати, дала йому прихисток. І, як наслідок, -

Світ, що в стражденне дерево лупить лобом,

Відкрив хлоп’як з малої висоти[12,97].

Тобто, йдеться про своєрідний обряд ініціації – перше випробовування, яке проходить кожна людина у своєму житті. За українською міфологією, яблуня набуває рис «дерева життя», сакрального дерева. Саме таке розуміння поет підкреслює по-особливому інтимним порівнянням: «Обнявши стовбур, наче шию мами». Оскільки «дерево життя» виступає мостом між землею і небом, людина, яка піднімається на дерево, - природний посередник між двома світами. Ліричному героєві відкривається доступ до сакральних таємниць неба, тому після підняття все земне йому здається низьким, профан ним, позбавленим високого сенсу, оскільки, за К.-Г.Юнгом, «підняття на магічне дерево є символом особистості і самості»[37,35].

За Г.Башляром, «дерева об’єднують і упорядковують найрізноманітніші стихії»[37,35]. У поезії Герасим’юка Світове дерево як центр світобудови концентрує довкола себе інші образи-архетипи, що акумулюють життєтворчу енергію, втілюють світлоносне начало Всесвіту, - вода, сонце, вогонь, вітер. «Дерево життя» завжди поєднане з іншою стихією – водою. Наскрізним у Герасимковій поетиці є образ «Вічного лісу» як символ Великої матері. Ліс – своєрідний оберіг людського життя, це – божественний простір, де людина прагне назавжди залишитися духовно присутньою. У вічному лісі Герасим’юка «одвіку потоки шуміли, \ вони відійшли в свою землю до роду свого». Вічний ліс виступає символом істинної віри, яку прагнули потоптати темні сили («Ми всі з того лісу. Нас тяжко шукав сатана»), і символом спасіння душі, очищення її водою («Ми вийшли з потоків і впали з потоками в праліс»). Вічний ліс – це шлях людини до Бога, до істини, а значить, до центру світу. Символом очищення виступають не тільки потоки, а й скрипка, яка дає людині можливість назавжди залишитися з Вічним лісом, чути його мову, мелодію, піднятися на вершину духу. Сакралізація лісу як визначальна риса світовідчуття гуцула-горянина пояснюється тим, що в архаїчні часи «численні жіночі божества шанувались в образі дерев, звідки виник культ священних лісів і окремих