Інколи ліс у поетичному космосі В.Герасим’юка може віддалятися від людини через непорозуміння між нею та природою, втратою божественності в повсякденності й наступ буденщини. Тоді починає звучати мотив страху перед лісом: ліричний герой боїться його, бо той «старий, високий і темний». Це тому, що Герасим’юк ставиться до нього як до лісу священного, відчуває суть Божу присутність. Проте поет завжди вірить у можливість діалогу, коли персоніфікований ліс буде виконувати роль спасителя людської душі:

І все ж

Мені повірить ліс.

І навіть помолиться,

Як грішний чоловік[ 16, 98].

Віра поета матеріалізується в образі «молодого лісу», який виростає на місці правічного. Ідея увіковічення лісу втілюється за допомогою оригінального художнього прийому: поет розташовує ліс на нічному слайді, що його споглядає ліричний герой, розгрібаючи старе й опале листя для віднайдення праоснови, життєвої істини. Думається, що автор мав на увазі слайд генетичної пам’яті народу, якому болить від того, що «ліси летять воскові, жовтоводі» плотами по змалілих річках, - це апокаліптична картина варварського хазяйнування людини.

У низці віршів В.Герасимюка дерево постає антропоморфізованим, наділеним людськими якостями: «на тій горі вітри збивають з ніг. \ Сльозяться очі і в очах дерева[13,14]. Незрідка поет звертається до дерева як до божественної істоти, виповідаючи йому свої сокровенні почуття та болі:

Хвиле-смереко, груди мої розітни [15,19].

Дерево(ліс) обов’язків складник міфопоетики Герасим’юка – це наче сповідник людини, тому він незримо присутній кожної прожитої миті життя:

Все ж озирнувся – ліс

Я вже й не кличу –

Опинився і стоїть.

І я заснув…[16,20].

Ліричний герой відчуває дерево як свою душу, переймається його болями і стражданнями. Органічна злитість індивіда і дерева підкреслюється розгорнутим метафоричним висловом:

І я просто увійшов

у буйно розквітле дерево

із неймовірно білими пелюстками[16,23].

Триярусна структура світового дерева слугувала своєрідною з’єднувальною ланкою, через яку здійснювався постійний зв'язок людини із Всесвітом. Звідси таке благовійне ставлення до дерева в гуцулів. Так, у вірші «Мов китиця плодів…» знаходимо образ «дерева ночі», що символізує нижній шар триєдиної будови світу – пекло. Йдеться про людей, уражених страхом, які «тремтіли на древі ночі». Тому їм не сняться верхи, «а вишина з-поміж верхніх віт лякала наші очі». Страх паралізує сили, відтак людина уподібнюється звіру, що «о стовбур терся спиною крутою». Назва дерева не конкретизується, але очевидно автор мав на увазі трепету, бо страх, здається, скував і деревину: «Й листок поворухнутися не смів - \ лиш ми зірвались: падали з тобою». Внизу, як відомо, - світ потойбічний, пекло, тому падіння ліричного героя зіставляється зі «страшним сном», деталі якого нагадують страшний суд: «Ми гострі ікла й ратиці страшні \ замалювали кров’ю, щоб забути»[ 14,126-127].

Дереву поет відводить роль сакрального місця для переходу з одного світу в інший, з нижньої сфери до верхньої чи, навпаки, - з верхньої в нижню, з людського світу – у світ природи. Таким чином, образ світового дерева в поезії В.Герасимюка корелює з просторовою структурою оповіді, яка також є тривимірною: вона містить і земну сферу, й небесну, й підземелля. Зазначена схема чітко простежується у вірші «Бурілом на Провідну неділю 1989-го». З деревом (буком) пов'язаний мотив руйнування зв’язку між трьома світами, у символічному сенсі це означає втрату етногенетичних коренів, забуття традицій, родової пам’яті, а відтак – порушення гармонії у світобудові, наступ хаосу на космос. Вирваний з корінням «бучок» втрачає рівновагу, тобто органічний зв'язок з вищими двома світами, - він повністю підпадає під владу підземного світу з його темними хаотичними силами і нагадує вихоплену з рідного середовища людину, тому ліричний герой поезії «лише обхопив руками бука, \ вирваного з корінням». Уся природа не сприймає такого насильства, прагне захистити «бучок» від нищення: «Бучок не впав, \ бо притулився до скелі, \ а голі корені глухо зміїлися під сонцем \ на камінню». Проте світ підземелля, який уособлює гаддя, прагне взяти «стражденну деревину» у свої володіння. Мати-земля не приймає дітей без коріння, відтак ліричний герой вперше відчув, що «земля хоче звільнитися від мого коріння» і востаннє попереджає своїх нерозумних дітей, яку загрозу несе з собою втрата тотожності: «Бучку, бучку, може нас викорчувано для того, \ щоб ми більше не губили свої корені»[16,15]. Отже, якщо своїм народженням людина зобов’язана дереву, то й у смерті та стражданні вона прагне бути з ним, знайти в ньому підтримку.

Образ дерева з різними його варіантами часто набуває значення вертикалі і символізує прагнення вершин, гордого нездоланного духу людини. Відтак поширеним мотивом Герасимкової поезії є звеличення людини-дерева: «Любив я дику грушу на Брусному, \ одну й побиту, на верху самому, / Вона не заховалася від грому, \ бо не могла сховатися. От і все»[13,85]. Самотня груша тут асоціюється з людиною, здатною до протесту проти буднів життя, світу хаосу всупереч усім випробовуванням. Ліричний герой гірко констатує, що за мужній характер доводиться платити дорогою ціною, проте це його життєвий вибір, тож груша «тепер на світі тому \ цвіте, але грушки мені несе». Отже, у поетичному космосі Герасимюка «могутнє дерево» означає високість духу, воно завжди прагне висоти, досягає неба, запановує там, безкінечно там продовжується. Воно стає самим небосхилом.

Таким чином, В.Герасим’юк створює цілісну багатовимірну парадигму «світового дерева», яке реалізується в образах-символах нескореності людського духу, захисника роду, народження і смерті, єдності людини і Всесвіту. Ці різні нашарування дають змогу проникнути і осягнути людське буття в