Для об’єктивної картини досить слушно з’ясувати, в яких відношеннях перебуває Київська школа і головний літературний загін останньої третини століття – шістдесятництва. «Поети Київської школи, - пише В.Кордун, - примикали до опозиційного крила шістдесятництва, хоча їхня громадянська позиція не мала такого безпосереднього декларативного характеру, як у їхніх попередників, адже вони вважали за неможливе улягати будь-яким ідеологічним схемам[39,6]. Тому криза суспільної свідомості, що гостро означилася уже на початку 80-х років і поставила під сумнів верховенство загальносуспільного над особистісним, заторкнути їх просто не могла. Це була криза радянської історії, а вони вже давно належали власній українській і праукраїнській.

В поезії Київської школи акт художньо-поетичної дійсності достоту індивідуалізується й протиставляється зужитими стереотипам суспільної свідомості. В певному сенсі ця поезія не лише перестає служити суспільству, а й мати його за непомильного співрозмовника, єдиного адресата, себто – десоціологізується. Під цим слід розуміти вивільнення поезії не тільки з-під влади заданої тематики, а й влади загальних ідей, заповіданих добою трибу мислення. Тобто з-під влади соціально-історичного детермінізму, абсолютної для естетики попереднього часу, і в тому числі шістдесятництва.

Новонароджена поезія не стала продовженням творчих принципів шістдесятників – скоріше, вона протистояла певним утвердженим канонам поезії 60-х років, яка саме тоді перебувала на гребені свого злету. Замість політичної двозначності в поезію вступив непідробний драматизм народного буття – саме буття, а не життя, бо життя має певні тимчасові ознаки, які не притаманні глибинній екзистенції народу. Заміст номінативного народництва робилася спроба відродження міфопоетичної свідомості.

Таким чином, узагальнюючої і систематизованості все вищесказане, умовно можна виділити творчі принципи поетів Київської школи, які в більшій чи меншій мірі будуть відтворюватися в поезії В.Кордуна, В.Голобородька, М.Григоріва, М.Воробйова, а пізніше дадуть розвиток і могутній сплеск у поезії «вісімдесятників»:

повернення до найпервісніших елементів і структур української міфологічної свідомості;

спроби трансформації давнього міфологічного мислення в образах новітньої поезії, що опирається на новітню та західноєвропейську філософію і психологію;

повернення у поетичному творенні до лексичних прапервнів, що є головним серед найважливіших семантичних гнізд, розвинення цих лексичних прапервнів до конкретних символів, через активізацію народнопоетичних уявлень та смислових відтінків;

зосередження поетичної уваги насамперед на природі, людині і Всесвітові, причому сама людина розглядається як рівновелика до інших складових: трави, води, землі; вона не вступає на передній план зі своїми суспільно-побутовими проблемами, натомість розгортаються трансцендентні мотиви, у поезії відчутна присутність божественного, живої магії слова;

органічність творення – вірш ніби сам по собі мусить доростати до власних меж, бути цілковито органічним, автор не поціновує своїх почуттів, нічого не декларує;

певна недомовленість, розрахована на духовну співтворчість читача, спроба викликати читача на акт поетичного співтворення чи до творення поезії у його свідомості;

відсутність дискурсивної мови, злободенності;

пошук і повернення до життя давньої поетичної традиції, глибшої і давнішої за принесену в Україну традиції силабо-тонічного римованого віршування, - а звідси, вихід на своєрідний український вільний вірш, отже й застосування верлібра як принципу творення поезії.

Згодом таке розкріпачення поетичної думки станеться у 80-і роки з усіма природними здобутками і втратами цього процесу, але, слід зауважити, першими його свідомими і послідовними речниками стали в українській поезії другої половини XX ст. не хто інший, як поети Київської школи. У 80-ті роки вимальовується поетичний масив, в якому духовний світ поета здобуває нові, вищі ступені свободи і стає незалежним від суспільної мети, в етичному плані – рівновеликим цій меті. В поезії окреслюється людина, підзвітна не так своєму часові, як своєму Богу – морально-філософським засадам свого роду-племені і власним духовним покликам.

У постколоніальному просторі України у 80-ті роки формується нова поетична генерація, названа «вісімдесятниками» (інші назви – паралельна культура, нова хвиля, радянський андеґраунд). Унікальність цього поетичного покоління в тому, що воно вперше цілковито пориває з панівною естетичною системою, основою якої була тотальна «детермінованість мистецтва, виражена в тому, що поезія невідривно вслухалася в свою епоху й апелювала до неї як до мірила істинності думок і почувань»[51,165].

Справді, як уже говорилося на початку дослідження, у літературі XXст. існувало два рівноправних і полярних підходи: матеріалістичний та ідеалістичний. Для першого характерний був суспільний продукт, в тому числі і поезія. Тоді як для другого – ідеалістичного – головною метою був Абсолют, Бог, якого вони вважали за справжню істинність поезії. Лірика завжди більш чи менш виразно протистоїть світоглядно-філософській доктрині свого часу. Це зумовлено тим, що хоч би які високі ідеали панували в суспільстві, свідомість останнього завжди залежить від практики, має конкретний гносеологічний вимір. Тому щодо покликання поезії актуальною лишається думка Гегеля: «Лірика задовольняє потребу в тому, щоб замість зовнішньої реальної речі явити її присутність і дійсність у суб’єкті душі, в досвіді серця і рефлексії уявлення, а тим самим явити зміст і діяльність самого внутрішнього життя»[11,466].

Як зазначає В.Моренець, одна з істотних відмінностей поезії вісімдесятників полягає у дистанціюванні від суспільно-історичної дійсності, тоді як шістдесятники з нею полемізують[51,168]. Така зміна зумовлена тим, що «шістдесяті роки повернули українській поезії об’єкт осмислення (конкретну людину в реальній дійсності), а вісімдесяті – суб’єкт, індивідуум, з усією дарованою йому природною свободою морально-естетичного вибору в межах ноосфери і навіть за її мислимим краєм»[51,172]. Вісім десятники повстають проти ідеології суспільної заангажованості мистецтва, утверджуючи на противагу «псевдоактуальній проблематиці»[50,93], «внутрішній історизм»[33,137], який полягає не тільки у зверненні до праджерел мови й культури свого народу, а й в