В тонесенькій руці

Хитнеться свічечка

Не загасіть її

Ще не помічену[67,3].

Свічка як символ вогню, сонця, життя, духовної енергії, любові до Бога, добровільної жертви, «неопалимої купини» була відома у міфах народів світу задовго до прийняття християнства. Наприклад, у Грузії свічка вважалася знаком Долі. За уявленнями чехів існували судениці – істоти жіночої статі, які визначали долю людини; їхніми атрибутами були саме свічки та білий одяг. У християнстві свічка має кілька духовних значень. Оскільки свічка купується, вона є знаком добровільної жертви людини Богу. У руках померлого свічка символізувала перехід від темного життя до світла істинного. У народі вірили, що у кожної людини є своя свічка. І коли вона гасне, то помирає і людина.

У В.Рябого, щоб дібратися до вершини світового дерева, потрібно пройти шлях від мирського до сакрального. Це ціла канонада трагічного переживання, наївного побоювання за людину ХХ ст., яка через надмірну цивілізованість може заблукати у «протягах» матриці:

І протяги запрошують нас усіх

І порохи-гріхи –

Завихрюються щохвилі

чи вийдеш із ним сухим

чиєсь безсилля[67,10].

У створенні моделі світоустрою поета цікавить насамперед конкретна людина – її прагнення знайти істинне буття у світі, сенс існування. Людина мусить перемогти себе, заглиблюючись у власне «потойбіччя», аби розбурхати «друге дихання» з підсвідомості. З цього приводу доречно згадати висловлювання давньогрецького поета-мораліста Піндара: «Стань тим, хто ти є». у психоаналізі процес, за мету якого править віднайдення справжнього «Я», дістав назву індивідуації. Його розгортання позначилося на міфологічних відносинах підземного світу і звитязі у боротьбі з потойбічною силою (архетип Маски), а також на широкому використанні цього сюжету в літературі.

Таким чином, архетип світового дерева реалізовується через накладання на нього різних універсалій: онтологічних (світло і темрява, хаос і космос, життя і смерть); антропологічних (духовне начало людини)[60,60]. Комплекс світового дерева виступає немовби з’єднувальною ланкою між космосом і людиною, формує цілісний погляд на Всесвіт – трансцендентний простір, наділений сакральною знаковістю і причетний до вищих духовних цінностей. Він надає можливість подолати «об’єктивно-субєктивні, просторово-часові, причинно-наслідкові протиставлення, які визначають емпіричну сутність людини як створіння і, відповідно, дають змогу подолати тимчасовість та скінченність людської природи»[78,332].

Висновки

Поезія вісімдесятників посідає особливе місце в літературному процесі останньої третини ХХ ст. унікальність цього поетичного покоління полягає в тому, що воно досягає нових, подосі незнаних меж духовної, творчої свободи за реальних умов тоталітарної несвободи. Такий відхід від риторики відбувається не через полеміку, не через відверте протистояння чи опозиційність ідей, а через послідовне усунення соцреалістичної риторики зі сфери поетичного мовлення. Наше дослідження ґрунтується в основному на зразках лірики В.Рябого та В.Герасимюка. Проте, задля повнішого висвітлення всіх аспектів досліджуваної теми, ми зверталися і до зразків лірики тих поетів старшого покоління, котрі сутнісно, фактом власних філософсько-естетичних уподобань, належать до вісімдесятницької моделі – йдеться про представників Київської школи В.Голобородька, В.Кордуна, М.Воробйова, М.Григоріва. такий добір імен зумовлюється тим, що вісімдесятництво як явище не вичерпується власне вісімдесятими роками, а починається набагато раніше і закінчується пізніше. Так, поезія представників Київської школи, які блискуче дебютували в 60-х роках, стала реальним чинником літературного процесу у 80-і роки, тобто поети Київської школи вийшли на широку літературну арену разом із вісім десятниками.

Просотаність лірики цих поетів екзистенцій ними мотивами – з одного боку, й актуалізація міфо-ритуальних моделей – з другого, є, на нашу думку, тим стрижнем навколо якого групуються актуалізовані у ліриці вісімдесятників традиційні символи та архаїчні міфологеми.

Як і поети Київської школи та поети-вісімдесятники, до яких ми відносимо В.Рябого, він розкриває світ людини і природи як одне ціле, а звідси, з цієї одвічної взаємо проникності і подив, і захоплення, і біль та сум… наскрізною темою В.Рябого є думка про природність. Без мудрого розуміння краси не побачити всемогутнього Бога в маленькому листочку найменшої рослинки. Таким чином, згідно із світоглядною системою В.Рябого, у природному вигляді, тобто як створила природа, ми справжні, істинні, добро творчі і миролюбні. У цьому й сутність філософської поезії В.Рябого, тонкість душевних переживань. Отож, завдяки високохудожньому слову він виразив душу людини, її непереборне прагнення до свободи, потяг до всього прекрасного, піднесеного, величного.

Поет проголосив загальнолюдські ідеали добра, справедливості, краси, правди, любові, милосердя. Справді, В.Рябий намагається подати свою істину світу, а відтак перебороти депресію, відчай і психічну деструкцію у профанному бутті – це значить полюбити буття таким, яким воно є насправді. Слово здатне врятувати нас самих, якщо ми красиві у своїй духовній сутності, здатне розкрити нам очі на красу у нас самих, у людях, які нас оточують.

За особливостями світоглядної моделі відчувається платформа міфологічного світобачення. Язичницький синкретизм уявляється поетові ідеальним морально-чуттєвим станом, що його втратила цивілізація. Саме архетип Світового дерева виступає тією з’єднувальною ланкою між людиною і природою і творить універсальну цілісну картину світу. Для порівняння ми взяли трансформації Світового дерева на матеріалі поезій В.Герисимюка та В.Рябого. так, якщо символом Світового дерева у В.Герасимюка виступають дерева смерека як «дерево роду», дуб як «дерево життя», вишня, яблуня – «дерево кохання», трепета – «дерево смерті»; то у В.Рябого Світове дерево трансформується до образів-символів гори, каменю, вогню(свічки), які