«Саме пошуки гармонії зі світом у собі й із собою у світі», - зазначає Л.Тарнашинська, - зумовили з одного боку, пошук вісім десятниками своїх «пракоренів», водночас «потяг до трансцендентного, Божественного»[73,29].

Чи не найдискусійнішими в оцінці поезії молодих є спроба деяких критиків розіп’яти притаманні їй окремі художні тенденції органічності й неорганічності їх для української літератури, «сповідальністю і метафоричністю світовідчування й вислову»[47,159].

Показовою є низка літературно-критичних виступів Я.Мельника, в яких він намагається дослідити лірику «сповідальну» та лірику «метафоричну». У першій, на думку критика, переважає автологічне письмо, вияв особистісного, автобіографічного начала, а організовуючим чинником виступає зримий образ ліричного героя, як небуденної особистості зі своєрідною і водночас типовою долею та цілісним характером. Другій властиве передусім символічне, алегоричне відображення дійсності, схильність до літературних алюзій, ліричного потоку вражень, певна розмитість ліричного образу героя[47,160-163].

Таким чином, новизну поезії 80-х років можна вбачати в поверненні її до власне мистецької сутності, що передбачає первинність естетичних критеріїв і безумовно творчу свободу особистості, підзвітної загальнолюдським цінностям і морально-етичним засадам свого народу, а не «історичним рішенням» будь-якої державно-політичної волі. Мистецтво має власний і нічим не замінимий шлях до правди як морального універсуму. Іншими словами, поезія вісімдесятих – це пошук національної, родової, особистої ідентичності, пошук національного мислення, мовлення, фольклорно-міфологічної метафори, національного ландшафту. Таким чином, позначена доцентровістю поетичного світу та гостротою рефлексії, лірика вісімдесятників не тільки дедалі більше увиразнює в поезії суб’єкт мовлення, а й обдаровує його не звіданими глибинами родової пам’яті.

1.2. Поетична творчість Василя Рябого в літературному процесі 80-х років: її особливості.

«Шістдесятники», «сімдесятники», «вісімдесятники», «дев’янос стики», - звичний, спрощений, досить зручний спосіб класифікації літературних поколінь, а за ним і самої літератури. Дивним, однак, є те, що саме поняття «літературне покоління», функціонуючи протягом усієї історії літератури, й досі не одержало теоретичного визначення. Звідси й дискусії – хто такі «шістдесятники»? У чому позиція «вісімдесятників»? Що спільного з постмодернізмом у «вісімдесятників»? У чому полягає філософія «дев’ятдесятників»?

Одне з найцікавіших визначень літературного покоління як явища подане в польському словникові літературознавчих термінів: «Літературне покоління – група письменників, що приблизно народилися в один час, і, звідси, зі спільним життєвим досвідом, з чим пов’язуємо спільність способів реагування, емоцій, проблем зацікавлення. За джерело цієї спільноти вважається так зване поколіннєве переживання. Єдність покоління найбільше виражається у той момент, коли воно входить до літератури й протиставляється старішому поколінню, чітко проголошуючи свою інакшість»[72,114].

Дискусійним виявилося питання про належність Василя Рябого до літераторів-вісімдесятників, адже всі його збірки були видані у 90-х роках. Та якщо взяти за основу польський літературознавчий словник у визначенні терміну «літературне покоління», то будемо бачити, що В.Рябий народився в той же час, що й І.Малкович, В.Голобородько, І.Римарук, В.Герасимчук, а тому і його початкові спроби пера відносяться до 80-х років[66,57-62]. Риси поетики, емоційне переживання, філософічність, міфологізм, історіософізм – ось характерні особливості поезії тих років і згаданих вище авторів. Крім цього, у його збірці «Варта трав»(2004) у кінці є відгуки про творчість цього непересічного поета. Одним із них є слова В.Лучука, який відносить В.Рябого саме до поетів-вісімдесятників: «Не хочу прогнозувати, але, читавши дещо з машинописних віршів В.Рябого, знаю, що підготовлені рукописи нових його збірок не пройдуть непоміченими, бо серед оригінальних і голосних поетів-вісімдесятників. В.Рябий має свій власний голос. І дещо припізнілий вихід його на люди свідчить хіба що про похвальну вимогливість до слова, сказаного не всує»[44,232].

Важливим залишається питання до якої естетично-стильової течії слід віднести В.Рябого. у сучасному літературному просторі простежуються чотири головні масштабні напрямки: традиційний, авангардний, модерний, постмодерністський. Традиційна лірика – чи не найзначніший за обсягом та розмаїттям індивідуальних виявів стильовий масив (Л.Костенко, Д.Павличко, В.Симоненко, Б.Олійник).

Образотворення в модерній ліриці має характер свідомого, інтенсивно пошукового винайдення художніх форм: відбувається відторгнення відомих образних кліше і творення суто оригінальних метафорично-образних фігур, які поступово входять у загальну поетичну практику, втрачаючи при цьому першородний знак винятковості. Та передусім треба пам’ятати загальну прикмету цього стилю доби. Як свого часу в бароко, так і в модернізмі поєдналися романтичний та реалістичний типи свідомості, проте гармонії між ними знову не вдалося відшукати. Цим пояснюється карколомний динамізм, багатогранність (кільканадцять течій і шкіл) та суперечності напряму. Ще одна – стійка властивість модернізму – синкретичність, взаємопроникнення, взаємоперетікання різноманітних течій.

Український модернізм по суті завжди у творчій практиці залишався національно й суспільно заангажованим – до того спонукала постійна загроза загибелі нації, нагальна потреба її духовного і державного відродження. Ця заангажованість часто знижувала суто художній, естетичний рівень творів (зокрема у І.Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся, В.Сосюри, М.Вороного), проте загострювала їх часову і понадчасову актуальність, забезпечувала величезне значення і авторитет українського модерністського письменства в житті нації, не дозволяла йому змізерніти, перетворитися лише на розвагу, уможливлювала йому виконання головної місії мистецтва – «наближення людини до «космічного оркестру».

Авангардизм – це радикальне вираження