модернізму і є мистецтвом епатажним – виходить за межі норм. Програмний постулат авангарду – це агресивність щодо традиції, поза якою він насправді позбувається всякого смислу. Зародився авангард в роки I Світової війни і в різних формах продовжує існувати досі. Авангардисти протестують супроти міщанського, інертного, зашкарублого існування суспільності, проти антигуманності і користолюбства державних діячів, лицемірства, банальної офіціозної культури. Усі сили вони скеровують на руйнування цього потворного штибу буття. З цією метою вдаються до їдкого пародіювання саме того, що для «благопристойного» суспільства видається найбільш священним і недоторканим. Їхнє бачення і відтворення життя гротескове, цинічно-саркастичне (хоча звичайно це найчастіше маска, під якою ховається романтична, витончена, беззахисна душа). Точно назвала себе в кінці 80-х років українсько неоавангардистська літературна група – «БУ-БА-БУ», розшифровується як «бурлеск-балаган-буфонада». Іншими словами авангардисти помічають прихований у житті абсурд, у своїх творах витягають його на світло, кількакратно посилюють, комізують і спонукають у такий спосіб читача відкинути його. Авангард вельми успішно виконує функцію санації (оздоровлення) суспільного життя і мистецького смаку. Колись свіжі, нововіднайдені епітети, метафори, образи, ідеї від зачастого вживання поступово баналізуються. Тут їх підхоплюють авангардисти і їдко пародіюють у своїх текстах.
Зрозуміло, що авангардизм міцно прив’язаний до свого часу, він завжди саме тут, саме так, саме тепер. З відходом тих явищ, проти яких скерований, він втрачає сенс.
Авангардизм проявився у певні періоди творчості М.Семенка, Гео Шкурупія, В.Поліщука. У 20-х роках XX ст. у Харкові існувала літературно-мистецька група «Авангард» очолювана В.Поліщуком. На межі 80 – 90-х років відбувся спалах неоавангардизму. Тоді примітивно-потворна спадщина соцреалізму, трагі-фарс совєтського життя з одного боку, а перестройкове послаблення цензури, з другого, покликали до життя авангардистські літературні гурти: «БУ-БА-БУ» (В.Неборак, Ю.Андрухович, О.Ірванець), «Пропала грамота» (Ю.Позаяк, В.Недоступ), «ЛуГоСад» (І.Лучук, Н.Гончар, Р.Садловський).
Ми гадаємо, авангард не варто виділяти в окремий стиль. Доцільніше говорити про нього як про суто світоглядну настанову, завершальний етап розвитку модерністської доби, - хоча б тому, що він також проявився в кількох течіях модернізму: експресіонізмі, футуризмі, кубізмі, дадаїзмі, сюрреалізмі.
Точкою відліку постмодернізму в українській літературі прийнято вважати 80-і роки XX ст., при цьому увага зосереджується насамперед на творах Ю.Андруховича та О.Забужко. Справді, саме в цей період наша література стала переважно постмодерною. Проте деякі риси нового мистецького напряму виявилося й раніше. Поглянемо під цим кутом на українське письменство 70-х років. Одним з перших таку назву запропонував Б.Бойчук, розглядаючи творчість поетів Київської школи.
Однією з основоположних рис постмодернізму слід вважати антиідеологічність. Новий підхід до світу зумовлений насамперед переконаністю «…у невдачі проекту модерности з його націоналістською самовпевненістю, амбіцією бути рятівником людства та претензією на загально людськість, яка ніби виправдовувала його агресивну авторитетність»[58,213-222]. За Ж.-Ф.Ліотаром «постмодернізм починається там, де зникає довіра до тотальних способів висловлювання, і тоді, коли людство усвідомлює неможливість універсальної мови»[59,84 ].
Тісно пов’язана з ідеологічністю і наступна риса постмодернізму – де- соціологізація. У В.Кордуна є поезія «Ми спокійно куримо», яку можна назвати маніфестом школи, оскільки вона напрочуд точно передає ставлення цих письменників до світу та їхнє осягнення свого місця у ньому – відсторонене споглядання, ізоляція:
Ми позачиняли двері до всіх кімнат щільно позачиняли
зійшлися у тісному колі
і спокійно куримо свої цигарки
Нам байдуже до отого галасу десь за стіною
Ми ж бо стежимо пильніше, й ще пильніше
Кожен за своїм недокурком
обдивляємося власні пальці
розглядаємо підлогу [38,18].
У творах представників Київської школи наявні й інші суто постмодерністичні риси. Наприклад, В.Моренець помітив, що сприйняття дійсності цими поетами «індивідуалізується і протиставляється зужитим стереотипам суспільної свідомості»[52,16]. А відкидання стереотипів і взірців якраз і відповідає світоглядові постмодерніста.
Дослідження постмодерністських рис в поезії в основному обмежується обґрунтуванням світоглядних позицій митця. Але звернення до прози буде наочнішим, оскільки в ній можемо додатково простежити ще й формальні показники.
Звернемося до творчості Володимира Яворського. Його епопея «Напівсонні листи з Діамантової імперії і Королівства Північної землі»[85,199] - твір виразно постмодерний. Назвемо кілька найпомітніших ознак напряму в епопеї.
Насамперед, це інтертекстуальність. Матеріалом у даному разі слугують маловідомі твори: уривки з повчань Святого Андрона, поезії зі збірки Ахіма з Амосу «У пошуках голосу Бога». Назва твору також має інтертекстуальний підтекст і орієнтує читача на національну традицію («Листи з України Наддніпрянської» Бориса Грінченка, «Лист у вічність» Юрія Яновського)[ 82,191].
Твір відзначається також жанровою поліфонією. Жанрова амплітуда листів досить широка: від агіографічно-патерикових фрагментів до детективу[82,190]. Автор легко переходить від листів-описів батальних сцен до любовних історій. Обсяг новел також неоднаковий: від 25 рядків до 5 сторінок і більше, що позначається на їхній структурі та сюжетності (замальовка-епізод, закінчена історія).
Наступна важлива характеристика «Напівсонних листів…» - іронічність, котра подекуди переростає в сарказм. Як ілюстрацію візьмемо уривок із 42 листа «Каштанові гаї також ілюзія».
Постмодерний конфлікт із реальністю призвів до того, що людина бачить світ як хаос, набір невпорядкованих фрагментів. «У філософському плані… головна властивість постмодернізму полягає в розпаді єдності, в множинності як головній умові існування»[59,85 ]. У Яворського ця світоглядна риси виявляється як темпоральний хаос. Хронологія подій в епопеї не зберігається, скажімо, померлі герої з’являються у наступних новелах. «…Тут немає єдиної часової точки, з якої б велася чи з якою б співмірялася оповідь; кожна наступна притча дає свою часову перспективу, своє «тут» і «тепер», з якого можна глянути на попередні тексти, але довкола якого неможливо їх зафіксувати, організувати назавше дану цілість, бо ж кожна