Темпоральний хаос знайдемо і в більшості окремо взятих новел, він виявляється через поєднання архаїчних (мечі, карети) та модерних реалій (асфальт, автомобілі).

І нарешті, не можна забувати про принципову відкритість, незавершеність, безкінечність цього твору. Адже епопея, переживши 16-річну перерву, сьогодні постійно доповнюється, перетворюється на гіпертекст.

Як бачимо, поети-сімдесятники активно використовували потужний арсенал постмодерністської поетики, що не є порожнім експериментаторством чи даниною моді, а відповідає світовідчуттю митця. Звісно, у когось риси постмодернізму розкрилися послідовно, у когось мають епізодичний характер.

Втім, навіть у наймодерніших виявах творчість цих письменників ще не є повністю постмодерністською (про що свідчить елітарність, виразний інтелектуалізм, герметичність письма). Але то був значний крок у розвитку словесного мистецтва, що став добрим ґрунтом для карнавального вибуху в українській літературі 80-х років.

Щодо творчості Василя Рябого, то варто звернути увагу на гіпотезу Василя Кожелянка, який слушно зауважує, що «поезія Василя Рябого зовсім не є традиційною, не можна назвати її також модерною чи авангардовою. Це цілком оригінальний і самодостатній поетичний масив»[36,236]. Проте це твердження вимагає доповнення і розширення. Так, лірика В.Рябого увібрала і синтезувала в собі надбання деяких стильових шкіл. Ми можемо простежити певну традиційність зображення, з одного боку, і навіть риси постмодернізму, який має епізодичний характер. Як уже зазначалось, в літературному дискурсі існує думка, що саме поети Київської школи дали певний поштовх до появи постмодерністської літератури, а поети-вісімдесятники продовжили і розвинули цей напрям. З цією думкою важко погодитися. Дійсно, як для поетики постмодернізму, так і для поетики Василя Рябого характерна іронія, нестабільність, скепсис, пародія. Але це виражається тільки на рівні засобів вираження, так званої форми. Натомість у поезії цих поколінь простежується шанобливе ставлення до свого роду, прагнення віднайти цінності, які втратилися в добу соцреалізму; піднести людину від «гвинтика» до особистості, включення себе в біокосмічні ритми, в історію свого народу. Постмодернізм все це нівелює. Для нього людина і світ втратили зміст, залишилася лише какофонія сміху, фантасмагорія, чудернацька суміш трагічного й комічного, якась буфонада, фарс. Без сумніву, творчість вісімдесятників внесла певні зміни у поетику (це і власне спільне з постмодернізмом), натомість «андеграундівці» прагнули знайти сенс і місце сучасної людини у світі; для них культура не закінчилася, а продовжує розвиватись, тільки в зовсім іншому вимірі, де панує вільна людина, де високі пріоритети гуманності стоять на першому місці. З вищесказаного випливає, що вісімдесятники були свого роду «романтиками», тоді як постмодернізм, не зважаючи на всі його дивацтва, протистоїть духові романтизму.

Як і більшість поетів-вісімдесятників, В.Рябий зробив спробу розширити межі мистецької перцепції, вивільнившись із-під історично зумовлених меж культурних догматів, соцреалістичного доктринерства. В поезії В.Рябого існує суб’єктивне начало, не пов’язане жодним чином з утопічною стратегією висловлюватись від імені групи. Лірика В.Рябого функціонує за рахунок значного відсторонення, складного світу метафор, що ведуть поетичну свідомість власними дорогами. Митець відчуває об’єктивний простір по-своєму: кожна деталь у змальованій конструкції ніколи не може стати зайвою, бо всьому відведено своє окреме місце. Автор прагне звичайні, буденні та одноманітні явища передати за допомогою новацій них форм. А звідси й дитяче захоплення природою, співчутливе ставлення до людини, яка заблукала у цьому широкому і чужому для неї світі. Власне пошуку забутого сенсу присвятив свою творчість митець. Це домінантна ознака його лірики. Життєве кредо автор висловив у поезії «Хто віта вмій прихід у світ»[67,3]. Тут В.Рябий відтворює колорит рідної землі, а саме Карпат:

Чистосльозі річечки Косачівка й Радилівка поблизу ріки Прут,

За якими димлять вершини Карпат.

Поезія надзвичайно релігійна, насичена загальнолюдськими філософськими мотивами буття:

І доторкнувся крилом мого серця ангел

І попросив зазирнути у чарівне дзеркало,

В якому Вічний Дух тримав пальця

На зімкнутих мовчанням вустах [ 67,3].

За давніми уявленнями, людину від сил зла оберігають янголи з їх доброю енергетикою. Зберегти янгола-охоронця означає зміцнити свою віру, духовність, зв'язок з рідними коренями, а ширше – залишитися вірним власній душі, своєму життєвому призначенню – нести «побажання найкращі найтоншій душею стеблинці» і наповнюватися «таїною планети зір».

У В.Рябого ніби оживає світ прадавніх анімістичних уявлень про природу і світ нашого «наївного» предка або довірливої дитини, заселений дивними істотами, наповнений чарівними звуками; світ української народної, язичницької ще, демонології, казки.

Ідучи за логікою віднайденого смислу, поет продукує власний світ, літературно-естетичні принципи якого були реакцією і спротивом людської душі нівеляційним силам сучасності. Подібні власні світотворення І.Маленький розглядає на прикладі Тараса Шевченка, Павла Тичини та Богдана-Ігоря Антонича. Т.Шевченко «усе своє життя в поезії і праці, картинах творив власний, все єдиний історично й ментально обґрунтований світотворчий міф України, альфи і омеги його уявлень про світ і внутрішній всесвіт»[ 45,45-54]. Тоді як про П.Тичину та Б.-І.Антонича автор статті зауважує, що вони «витворили типологічно дещо іншу модифікацію Шевченкового міфу України – звернений до космосу і земної природи (у першому випадку – космологічний, а в другому – погансько-сонячний міф буття людини в лоні матері-природи у всеосяжному космосі всесвіту і людського духу»[45,47].

Тут варто зауважити, що саме молода поезія 80-х значною мірою формувалася під знаком автора «Нотацій» і «Зеленої Євангелії» (Б.І.Антонича); монотип (щось нове) якого пройшов стереотипізацію через півстоліття»[24,56]. Власне звернення літератури до вічних образів-архетипів, універсалій – це не спроба формальної реконструкції минулого, знання і досвід якого замасковані в культурних пам’ятках, а , як зауважує