Ще Арістотель перший віддав належне свідомому опрацюванню та засвоєнню набутків культури й мистецтва у літературі. Автор «Поетики» простежив літературну ґенезу трагедії, комедії, джерела яких він вбачав у новому відтворенні УНТ, обрядових ігор і пісень на честь бога родючості й виноробства. Аристотель помічає, що в царині самої літератури відбувається маніпуляція стилями й манерами письма різних авторів»[3,645-658].

Проблему повторення і дзеркальності в культурі досліджував Гегель. Він вважав, що історичний розвиток припиняється і тому людина має знову пройти цей шлях, повторити все, але в ірреальній сфері – у сфері знання. Гегель уводить поняття «пам'ять духу» - надіндивідуальна, колективна, історична, національна система інформації. «Пам'ять духу» відтворює у вільній грі найважливіші здобутки культури»[11,342-367].

Як уже зазначалося, ліричний герой В.Рябого надзвичайно близький до природи, він розчиняється у ній, а вона – у ньому:

Ми в світі, світ у нас – навічно

Не розірвати вже нічим,

Не затулити тінню вічі [67,155].

Будь-який митець змальовує природу такою, якою вона постає у його свідомості. Природа Гуцульщини виступає у творах В.Рябого попередньою субстанцією національного життя, яку ліричний герой немовби бачить із середини у процесі спілкуванні з нею. Автор іде слідами міфів, у яких багато уваги приділялося оновленню життя, буянню природи, коли людина відчувала себе нерозривною іпостассю природи, була з космосом цілим. В.Рябому є близькою думка Вергілія, висловлена ним у поемі «Георгіки» про те, що людина поруч з Богом створює космос як упорядковане гармонійне ціле:

Слухає траву твоє лице,

Сторожко трава в тобі зітхнула.

І твої думки не сплять – течуть

в чебреці, в зарошеній травині:

тільки б не змертвів змалілий Прут

не сховав зірки в піску і глині.

Тільки б жебонів чи гомонів

з джерелом Всевишній щохвилини.

І щоб вітер на воді не змив

Світле відображення дитини [67,44].

У поезії актуальною залишається думка про щастя людини тільки у гармонії з природою. У поезії «Зранку білі вірші»[67,161] поет зображає епікурейський спокій, гармонійне життя-злиття з природою. Це актуальний для вісімдесятників мотив «пам’яті природи в людині»[33,139], «своєї включеності в біокосмічні ритми»[33,140]. За допомогою метафори нам відкривається липневе небо, яке «дрижить вогнем синім». Ціла поезія передає одухотвореність, віру в слово-ідеал. Як ніхто, автор вміло «снідає сонцем» і «обідає тишею», іде за ріку збирати трави в полотняну торбу. Він створює чистий образ незайманої природи Карпат, неосучасненої дійсністю. Поезія В.Рябого утверджує первозданну красу гуцульських краєвидів, як першооснову пантеїстичного світу. Вірші переповнені жовтими, білими, зеленими барвами. Це своєрідний пантеїстичний триплет СОНЦЯ, ПРАВДИ і ЧИСТОТИ. Крім цього, як зауважує М.Ільницький, поети-вісімдесятники гостро реагували на «відчуття втрати людиною гармонії з природою»[33,140]. Так, В.Рябий болісно співчуває і водночас звертається до людини, як до головного винуватця стану природи:

Листок-пророк на древі плаче

Кислотним впившися дощем.

А ти такий сміливий нині

Неначе кращий із синів

У безрозмірній домовині

Од щастя дихать посинів [67,7].

За особливостями світоглядної моделі відчувається платформа міфологічного світобачення, адже праукраїнська міфологія, збережена у фольклорі донесла нащадкам давній філософський досвід народу, його світоглядні принципи. Язичницький синкретизм уявляється поетові ідеальним морально-чуттєвим станом, що його втратила цивілізація.

Таким чином, за допомогою народної демонології В.Рябий зображає поєднання християнства і язичництва. Так, у поезії «Золотів у сні під небом світ»[26]автор подає цілу галерею лісових, річкових, польових божеств, які охороняють людей від «кульгавого біса», що уособлює війни, голод, ненависть… Тут ми зустрічаємо «мавку у вінку», мольфара, чугайстра, відьмаків. До цих образів-символів В.Рябий приєднує лейтмотив срібняків, що є нагадуванням про підлу зраду Юди:

На землю місяцевий вій

розтрясав проміння срібняків [67,26].

До речі, асоціація «місяцевий вій» надзвичайно емоційно забарвлена. Власне, слід розглянути символи місяця і Вія з погляду народної демонології. Символіка місяця у всіх народів світу пав’язана з лунарними міфами, де він завжди знаходиться в опозиції до сонця. Його фази – зародження, зникнення, поява – символізують безсмертя, веселість, а також постійне оновлення. Особливо велика віра у чарівну силу молодого місяця, від котрого залежить любов, здоров’я. В Україні, за твердженням О.П.Знойка, місяць був складовою частиною найдавніших богів астрального циклу: сонця, місяця і зорі. Небесний вогонь виходив з цієї тріади[32,254].Місяць розповсюджений образ в українському фольклорі. Старовинний народний культ місяця в епоху християнства невід’ємно увійшов у святкування Різдва. У Екклезіаста світло місяця, сонця та зірок, що зменшується, символізує старіння [69,324].

Що ж до образу-символа Вія, то слід зазначити, що вперше про нього згадав Н.В.Гоголь в повісті «Миргород», де зауважував: «Вий есть колоссальное сосдание простонародного воображения. Таким именем называется у маллоросиян начальник гномов, у котрого веки на глазах идут до самой земли»[18,333].

У В.Рябого ми бачимо містку, лаконічну метафору, що побудована на основі подібності місяцевого проміння до довгих вій потвори. В етнографії висловлюється припущення про те, що саме з цим образом пов’язане повір’я про «недобрі очі, від злого погляду яких все гине»[72,187].

Отож, звертаючись до фольклору і міфології, В.Рябий ревно і послідовно боронить від зникнення той первісно-буттєвий світ, що сьогодні такий далекий і незрозумілий сучасній людині. У художньому просторі його поезії органічно і невимушено існують образи-архетипи, які символізують старосвітське українське буття – село, Різдво, хату, батьків, вишню. Сутність художнього світобачення проявляється через сталі структури – міфологеми та архетипи («Спадкові можливості уявлення, вияв містичної причетності людини до землі, на якій вона живе і в якій поховані духи її предків»[84,107]). Теорія К.Юнга дає змогу пояснити у творах