цілий ряд таких семантичних шарів, які залишаються зовсім незрозумілими і навіть безглуздим, якщо розглядати їх як продукт відображення соціально-історичних умов і плід фантазії автора. Ми бачимо у драматичному світобаченні В.Рябого очищення душі, бентежний, незахищений образ любові, немислимий без генетичної пам’яті роду, віри в незнищенність Духу. «Усвідомлення традиції, прагнення відчути її, розшифрувати, як відчуває у собі людина свій родовід»[33,138] є, за М.Ільницьким, однією з визначальних рис поезії цього покоління. Перебування в такій тематичній площині зумовлюється особливим «онтологічним» характером цієї поезії, відчуття «плинності як історичного, так й індивідуального людського буття»[5,198]. Так, у «поемі облич» - «Корнич»[67,22] прослідковуємо художній мотив генетично-міфотворчої пам’яті поколінь: це ідилія природи в образі вишні, повз яку проходили безліч поколінь і «ніхто не запідозрив, що у неї був рак»; в образі вербової тилинки, звідки «випурхнули дві доньки як чічки і син». Це і маргінальна проблематика, коли люди покидають рідний світ, втрачають свої корені і духовність. У поезії «Продали хату»[67,25] ліричний герой в образі хатини висловлює думку, що українська берегиня – це символ гармонійного і чистого буття; а коли людина цього не усвідомлює, вона рано чи пізно опиниться на узбіччі життя. Цей образ-символ стає наскрізним, оживає і уособлює матір, рідну землю, Україну, яка сумує за давниною:
Я зникла наче вода під землею
Ваша хатина-сиротинонька
Снитесь мені за вечірнім столом
у білих-пребілих сорочках
з блискучими хрестиками на грудях
з чистими поглядами віч
голубої пташки [67,25].
Отже, архетип хати у В.Рябого – це своєрідний зв'язок з попередніми поколіннями, який набуває трагічного звучання.
Свій світ В.Рябий намагається побудувати у вигляді ідеальної системи світоустрою, де було б можливе абсолютне утворення людини, тобто іншими словами її природовідповідність, гармонійне злиття з вічним Духом, що реалізується через міфологему кола, яке виражає ідею вічності. Колова структура світу – намагання втекти від смерті. Приклад самої вічності сама природа. Як стверджує М.Павлишин, їй властива циклічність процесів, здатність до постійного оновлення. Людина повертається в лоно природи, прилучаючись до її безсмертя. Коло – це своєрідний макрокосм – це всесвіт з його планетами, зорями та їхніми рухами; тоді як квадрат – мікрокосм, емблема приземленості й терпіння, упорядкованості[павлиш,162]. В індійських та китайських знаках існує певний взаємозв’язок між квадратом і кругом. Так, в Китаї активне чоловіче начало (янь) зображається у вигляді білого круга, тоді коли пасивне жіноче начало (інь) – чорним квадратом. Проміжне місце між колом і квадратом належить восьмикутникові. Саме цим і зумовлене його значення: духовне відродження.
В поезії В.Рябого ці дві фігури не існують паралельно одна від другої, а взаємно переплітаються:
Овал і куб. сплетіння ліній долі.
Крім того, коло, як символ вічності, трансформується в овал, який уособлює яйце – зародження життя; квадрат переходить в багатогранний куб, що теж свідчить про багатовимірність буття чи небуття людини. Власне, оцей куб знаходиться всередині кола, всередині яйця, а отже він і є тим зародком і, в принципі, водночас прахом. Адже рушієм відродження з давніх-давен служить коло, бо символізує рух сонця, як певну закономірну циклічність: перехід від хаосу до порядку. Слушним виявиться зауваження В.Даниленка, який виводить космологічний праміф з казки «Яйце-райце». Далі він порівнює: «Якщо Біблія трактує початок людських страждань від порушення першолюдьми табу в Едемі, то, за українською версією, кінець раю настав від безпечності й легковажності людини, якій дароване яйце, і яка не може сама йому дати раду. Яйце-райце – символ хаосу, енергії розпаду. Зовнішній чинник виконував роль казкової змії, яка заганяла хаос назад у яйце, але за рахунок дитячого життя, тобто майбутнього[24,55-59].
Таким чином, ми щораз більше переконуємось, що В.Рябий у багатопланових алюзіях створює власний художній космос, унікальний світ, що містить у собі взаємопов’язані сфери: міфологічну та індивідуальну, психологічну та філософську. Вийняті з простору, часу образи та мотиви набувають універсального значення і моделюють людство в цілому.
Важливе місце в поезії В.Рябого займає природовідповідність людини, пошук духовного двійника. Для митця важливо, щоб людина не розминулася зі своїм життям, мала мету; ціль, до якої б прагнула; вершину, до якої б ішла; ідеал, на якому б зосереджувала всі свої потенційні можливості. І саме добра та совісті бракує людині незалежно від часу, статусу, від «перемог і поразок», бо незалежно хто ти, все одно ти проста фігура «жахкої іронічної гри філософських шахів»[67,9], ти все одно «входиш і виходиш у двері»[67,9]; ти все одно живеш між двома крайніми полюсами – «зародком і прахом»[67,9]. Звідси випливає само усвідомленість людини: «Хто ти?», «Звідки ти?» Автор узагальнює:
…Звідусіль.
Ти є все і всі, і є ніхто [67,17]
Ми підійшли до не менш захоплюючої теми двійництва, а то навіть трійництва людської душі. Це вічно актуальна проблема не тільки для В.Рябого. Згадаймо про дві натури, видиму й невидиму, Григорія Сковороди; про контрастне зображення добра і зла І.Вишенським. В західноєвропейській традиції, як твердить Т.Бовсунівська, джерелом теми двійництва служило містичне відчуження героя чи то від суспільства, чи то від себе самого. Основою для розвитку теми двійництва в українському романтизмі, за словами дослідниці, стає уявний образ героя в минулому або уві сні[6,100]. Апогею вивершення у плані соціальному антиномія герой – сон досягла у творчості Т.Шевченка. Його поема «Сон» є найбільш розгорненою розробкою теми двійництва. Сон ліричного героя стає соціальною химерою. Засинаючи, герой живе життям свого серця. Його двійник – власне серце. Дослідниця розглядає не тільки