Хоч небо мовчало, хай смерть не мовчить,

Та крила розпустить та швидше летить.

Тебе як наді. Я зараз прийму,

Щоб швидше покинуть сю кляту тюрму,

Щоб швидше загадку мені розгадать:

Кому мені вірить? Кого проклинать? [65,54 ].

Літературне функціонування євангельських образів і мотивів характеризується складністю форми та засобів їхньої трансформації, що орієнтується на створення складних моделей світобачення. Незвичайна контамінація реального та євангелійського планів відбувається в оповіданні В.Дрозда «Іскаріот»[26,282], де поведінкові і мотиваційні детермінанти новозавітного образу піддаються істотній інформації. Своєрідність його змістової переакцентуації виявляється в онтологічній множинності акту зради, що невідворотно повторюється в різні часові епохи. Версія В.Дрозда побудована на мотиві постійного воскресіння Юди, який ніби мандрує в часі і просторі й змушений попри свою волю та бажання вершити євангельське діяння.

За однією з легенд, коли Юда повісився, то вдарила блискавка й частини його тіла рознесла по всьому світу. Легендарний мотив множинності зла отримав у літературі численні тлумачення та метафористичні втілення. Підкреслено напружений драматизм використання даної формули властивий, зокрема віршеві С.Галябарди «Сповідь Іуди», де чітко простежується кілька мотивів. Перший виражає незрозумілість євангелійським персонажем свого прокляття:

Простити не можете всі ви мені, чоловіку,

Що Господа вашого вам же вказати зумів [10,54 ].

Другий за змістом наближається до формулювання Ф.Ніцше: «Він повинен був померти: він бачив очима глибини і безодні людини, всю її приховану ганьбу і неподобство. Його співчуття не знало сорому: він проникав у мої найбрудніші закапелки… Людина не терпить, щоб такий свідок жив»[56,634]. Герой вірша під час сповіді каже:

О, темні сліпці, усі ми єдино.

І кожному з нас цей Господь заважав на путі.

- Не вбий, не вкради, будь людиною завжди, людино, -

На всі в печінках вже сидять його принципи ті[10,54 ].

Нарешті, виходячи зі знання реальної історії людства після Голгофи, Юда стверджує свою над часову самоцінність:

Господь ще воскресне. Без нього народ, як мурахи,

Народу не можна ні кроку ступить без вождя.

О, скільки ще з ним наберетеся ви усі страху.

І як же при цьому потрібен завжди буду я[10,55].

Таким чином. «літературний» Юда продовжує мандрувати і модифікуватися у найрізноманітніших проявах: одні літератори прагнуть його зрозуміти, а інші – надати зловіщих рис множинності зла. Стосовно художньої трансформації Юди у В.Рябого, то поет не старається передати ані привабливих, ані таємних рис Юді: в нього він виступає як образ, який втілює зраду іншій людині, тобто як певне протиставлення добру – зла, як антагоніст протагоністу, тільки не Ісусові, а загалом у всій всеохопності буття.

За словами Т.Мельничука, «В.Рябий проникає в таємницю буття, дивуючись, нервуючись, сумуючи вражений побаченим, не підіграє читачеві на полегшення сприйняття. Характерний ключ, притаманний лише цьому авторові. Ним він відчиняє двері у світ гармонії думки, почуттів»[48,9]. Ірина Жиленко досить слушно зауважила про метафоричність Василя Рябого: «Вирвати метафору з поезії письменника просто неможливо, бо, вирвана з тексту, вона одразу мертвіє і стає словесним уламком. Оцю неможливість щось вкрасти у поета я вважаю однією із найголовніших ознак справжньої поезії»[ 30,238].Справді, будь-яка талановита поезія – відкриття нових «закамарків і загогулин, куди не сягає притомлене око, що звикло ковзати лише на поверхні предмета, площини, квітки, обличчя людини, що не завжди виражає саме людську сутність»[57,9]. Поет інколи ні сіло ні впало пропонує читачеві таке химерне словесне плетиво, яке надається до використання знахарями й шептунами: «Є травина від якої вродиться дитина є листя у яке рак свисне є корінь що випрозорить море а ти борщику звари з сіна борщику і чола не мруж, а я притьмом переллюсь у шипшиновий кущ». Так звукова і зорова алюзії зливаються, «працюючи» на нову реальність. У метафоричному світі В.Рябого легко вживаються, взаємодіють такі химерні люди та істоти, як Павло Дорога, Федір Стратілатнагрозибагат, Ганна Рушник, Іван Гіпноз, Іван Скрипкацимбали.

У поетичному арсеналі письменника вражає розкута гра в образи-звуки. Зразком є фонетичний сонет «І тах молір а сі мо ті о ліро»[67,31]:

І тах молір а сі мо ті о ліро

Сі мі сі я а я сі то тишо

Я ві я ні я клі я ва душо

Я сно я зно я ладо вадо виро

Перемолі мові люві кохано

Повяко зморо мрето по хі ті

Я ві я ні я клі я ва соді

Ір м’я ір та ір на ла ню кохано

Про сві о них о мі о зір нірвано

Невіно тиво сутро па на лір

Лісто сокро не лі сомні мірано

О рано в’яно стано я потір

Я ві я ні я клі я ва молір

Ір м’я я ва я ва світано .

Таке враження, ніби гірський потічок співає пісню про кохання до Лади, до Краси… У цих рядках фантазія автора і читача безмежна, та власне як і у вінках сонетів «Вустожар», «Квадратрабіг», «Барвосни», «Листозлива». Це найбільша і найскладніша у світовій поезії строфа з двохсотдесяти віршів являє собою 14 взаємно пов’язаних сонетів і 15-го, який зветься магістралом і є ніби вузлом, що в’яже докупи ланцюг з 14-ти сонетів. У 1834 році опубліковано 1-й у світовій літературі вінок сонетів словенського романтика Франце Прешерна. На українському ґрунті з’явилися на початку ХХ ст. (М.Жук, О.Ведміцький, В.Бабинський, Л.Мосендз). 60-80-і роки були особливо врожайними на вінки сонетів. У цей час з’явилися збірки сонетів: «Гранослов» Д.Павличка, «Різноміття», «Ряст» М.Зісмана. Тематика розширилася. Помітними