Ю.Б.Віппер зазначає: “Семнадцатый век как эпоха играет во многом узловую, критическую роль в развитии того процесса борьбы между силами защищающими феодальные устои, и силами, расшатывающими эти устои, начальная стадия которого относиться к эпохе Возрождения, а завершающая охватывает эпоху Просвещения. Эту роль можно назвать узловой потому, что именно в ожесточенных общественных схватках, происходящих в ХVІІ ст. (будь то английская революция, Фронда или Тридцатилетняя война), во многом определяются темпы и характер дальнейшего развития, а в какой-то мере и будущего разрешения этого конфликта в отдельных странах Европы.

Повышенный драматизм ХVІІ столетию как эпохе придает и то обстоятельство, что общественные столкновения разыгрываются в этот исторический период в условиях резкой активизации консервативных и реакционных кругов: они мобилизуют все свои ресурсы и используют все возможности с целью повернуть историю вспять или хотя бы приостановить её поступательное движение. Усилия консервативных кругов принимают весьма различные формы. Это прежде всего такое широкое и многоликое общеевропейского характера явление как Контрреформация. Если во второй половине ХVІ столетия идеал, утверждаемый деятелями Контрреформации, носят по преимуществу сурово аскетический характер, то с начала ХVІІ века поборники этого движения (и в первую очередь иезуиты) прибегают ко все более разносторонним и гибким методам воздействия, охотно используя ради распространения своих идей и расширения сферы своего влияния пропагандистские и выразительные возможности стиля барокко, со свойственной ему пышностью, эмфазой и поэтикой, тягой к чувственности. Одно из центральных событий в Западной Европе ХVІІ столетия – это Тридцатилетняя война. И эта кровавая бойня, в которую оказались втянутыми европейские страны, была прежде всего следствием пагубных поползновений со стороны реакционных сил, их стремление к господству любой ценой”. [3; 81,82]

Все більше зростаюча складність умов, в яких у ХVІІ столітті розгортається суспільна та ідеологічна боротьба, наочно (як, зрештою, завжди і скрізь, в тій чи в іншій формі) відображується в художній літературі епохи. В літературі ХVІІ століття порівняно з Ренесансом стверджується більш складне і разом з тим більш драматичне по своїй суті уявлення про взаємозв’язок людини з оточуючою її дійсністю: “Литература ХVІІ столетия отражает неуклонно возрастающий интерес к проблеме социальной обусловленности человеческой судьбы, взаимодействия во внутреннем мире человека личного и общественного начал, зависимости человека не только от своей натуры и прихотей фортуны, но от объективных закономерностей бытия и в том числе от закономерностей развития общественной жизни” [3; 82]. Література ХVІІ століття, як і ренесансна література, походить з уявлення про автономну, вільну від середньовічних обмежень людську особистість та її права та можливості як про основне мірило гуманістичних цінностей. Вона розглядає, однак, цю особистість у більш глибокій і одночасно більш широкій з точки зору охоплення дійсності перспективі, як певне перетинання сил, що знаходяться поза нею самою, але що впливають на неї.

Для особи епохи Ренесансу була характерна єдність, злиття начала особистісного з суспільним, обумовлене разом з тим їх нероз’єднаністю. Для внутрішнього світу людини, яку зображує тогочасна література, показовим є навпаки, не лише роз’єднання, обособлення цих начал, але й їхнє зіткнення, боротьба, часто прямий антагонізм.

Колізії історичного процесу ХVІІ століття служили разом із тим джерелом визначних художніх відкриттів. Нове тут міститься перш за все в гостротрагічному і поетичному звучанні, якого набувала рефлексія цих колізій, і перш за все глибокого розчарування, викликаного кризою ренесансних ідеалів. При цьому найважливішу роль і в літературі класицизму, і в поезії бароко відіграє зображення сили людського духу, здатності людини долати самого себе, знаходячи у внутрішньому світі опору, яка дозволяє зберігати стійкість у найстрашніших життєвих випробуваннях.

Сімнадцяте століття – вищий етап у розвитку поезії європейського бароко. Бароко особливо яскраво розквітло в ХVІІ ст. в літературі і мистецтві тих країн, де феодальні кола внаслідок напружених соціально-політичних конфліктів тимчасово перемогли, загальмувавши на довгий період розвиток капіталістичних відносин (Італія, Іспанія, Німеччина). В літературі бароко відображається прагнення куртуазного середовища, перебуваючого біля тронів абсолютних монархів, оточивши себе блиском і славою, оспівати свою велич і міць. Значним є й вклад, який внесли в бароко єзуїти, діячі Контрреформації, з однієї сторони, і представники протестантизму – з іншої (поруч із католицьким в західноєвропейській літературі ХVІІ століття з багатством і розмахом є представлене і протестантське бароко (що особливо актуальне з огляду на твір, літературно-художній аналіз якого ставить своєю метою дана робота)). Етапи розквіту бароко в літературах Заходу, як правило, співпадають з відрізками часу, коли активізуються клерикальні сили і зростає хвиля релігійних настроїв (релігійні війни у Франції, криза гуманізму, зумовлена загостренням суспільних протиріч в Іспанії та Англії першої чверті XVII ст., розповсюдження містичних тенденцій в Німеччині часів Тридцятилітньої війни), або ж з періодами підйому, що переживають дворянські кола. Бароко було перш за все породженням тих глибоких соціально-політичних криз, які стрясали