Я опозорился бы, я стыдом

Покрылся бы и горше был бы срам,

Чем низверженье. Волею судеб

Нетленны эмпирейский наш состав

И сила богоравная; пройдя

Горнило битв, не ослабели мы,

Но закалились и теперь верней

Мы вправе на победу уповать:

В грядущей схватке, хитрость применив,

Напружив силы, низложить Тирана,

Который нынче, празднуя триумф,

Ликует в Небесах самодержавно!

[1; 26-27].

Вслухаємося ще – хіба це не протистояння монархії, як сакралізованому традицією, і через це мислимому незмінним і єдино можливим для суспільства принципові управління?

Самодержавный Деспот свой Престол

Незыблемым доселе сохранял

Лишь в силу громкой славы вековой,

Привычки косной и благодаря

Обычаю. Наружно окружась

Величьем венценосца, он сокрыл

Разящую, действительную ложь,

И это побудило к мятежу

И сокрушило нас.

[1; 41].

Чиї відчуття висловлені в цих величних запальних промовах – Люцифера, Князя Пітьми, Принципа Зла і Хаосу, для якого є властивим заперечувати Бога – Джерело Порядку, Добра, Справедливості і Світла, або ж можливо, самого автора, революціонера і провозвісника ідей революції? І того, й іншого. Це промова абсолютно доречна у вустах Сатани, скиненого з Небес і потерпілого поразку в боротьбі з Ангельскими військами Господа. Але так міг сказати і сам Мільтон, який і після Реставрації монархії залишався республіканцем, прибічником народовладдя. Вище нами вже було сказано як про тогочасні суспільні тенденції, так і про позицію поета щодо них.

Ще однією досить і досить характерною для класицизму рисою є цілеспрямована орієнтація на античну спадщину, як певну художню норму та застосування її в творчості. А цей принцип в свою чергу переплітається з подібною тенденцією в барочному мистецтві, для якого антична міфологія і літературна спадщина представляли неабиякий інтерес в якості скарбниці сюжетів і образів. Подібна орієнтація спостерігається вже з огляду на самий стиль написання поеми.

Створюючи поему, Мільтон спирався на багатостолітню традицію епічної поезії. Якщо найдавніші епічні поеми були витвором народної творчості, то в пізніші часи виник вже не народний, а літературний епос, початок якому поклав давньоримський поет Вергілій. Мільтон знав стародавню і нову поезію, він поставив собі за мету відродити класичну форму епосу. Але часи розвиненої цивілізації були не найкращі для цього. В поемі Мільтона, з точки зору художньої, також закладене певне протиріччя. Стародавній епос був відображенням колективної свідомості народу (печать цього несе на собі навіть авторськи перепрацьований народний епос на зразок „Молодшої Едди” Стурлуссона чи то пак „Калевали”, відредагованої Леннротом). Книжний чи літературний епос вже по визначенню несе на собі печать індивідуальної свідомості автора (до прикладу „Кільце Нібелунга” Вагнера чи „Фауст” Гете, хоча ці твори і базуються на скандинавських чи німецьких міфах та переказах, вони вже не просто відредагована народна творчість, а цілковито самобутні твори, які просто використовують певні фольклорні (у випадку Мільтона – біблійні) мотиви. Ніхто ж не буде стверджувати нібито „Втрачений рай” – це виключний і єдино вірний (а чи й взагалі) коментар до Святого Писання чи християнської догматики. Треба було бути наділеним такою могутньою індивідуальністю, яка була притаманна Мільтонові, щоби створити твір, сповнений надзвичайної поетичної сили, яка настільки повно висловила епоху та її суперечності, як „Втрачений Рай” (тут знову ж таки справедливо провести паралелі з „Божественою комедією” Данте, яка також, взявши за основу середньовічну символіку та християнський містицизм, у живих і яскравих барвах широкими мазками відобразила буремний час свого створення.

Стиль поеми відзначається піднесеністю, подекуди навіть високопарністю. Промови персонажів звучать велично і урочисто. Кожна з них – широкий монолог, проникнутий пафосом, оскільки кожний герой сповнений усвідомлення значущості подій, які відбуваються. Подібна пафосність, піднесеність стилю та серйозність, значимість, вагомість кожного слова є характерним як для класицистичних творів, так і для античних трагедій, на які і орієнтувався тогочасний літературний процес. Стиль красномовний, але в той же час, порівняно, скажімо, зі стилем Данте, простіший і більш принадний для розуміння. Це знову ж таки черговий класицистичний принцип – пафосність поетичної мови поєднується з її ясністю. Пишна красномовність Мільтона, тим не менш, має різні тональності. В цьому легко переконатися, порівнявши палкі заклики Сатани, повільні, сповнені величі, висловлювання Бога, повчальний тон оповідань Архангелів Рафаїла, Михаїла та Гавриїла, сповнені гідності монологи Адама, ніжну мову Єви. Цікаво зауважити, що стиль висловлювань деяких героїв не є статичним – він змінюється, відповідно до тих ролей, які вони відіграють протягом розвитку дії епопеї. Так, Сатана, в якості вождя падших ангелів, відрізняється справжньою запальністю мови та безкомпромісністю суджень, але, будучи в ролі Змія, розмовляючи з Євою, виявляє своєрідну логіку й хитрість справжнього спокусника [2; 19].

У вже означеної класицистичної ясності поетичної мови поеми стоїть на заваді для розуміння лише одне – текст поеми просто рясніє прихованими цитатами, алюзіями та переспівами античних та біблійних сюжетів та образів. Але це вже данина концепціям бароко, для якого є характерні символізм та алегоризм. Пишність та патетика (останні тенденції видно вже навіть з приведених цитат), з якими ми при цьому стикаємося, притаманні, знову ж таки, обидвом напрямкам розвитку тогочасної літератури.

Так, наприклад, в мільтонівському Пеклі течуть ті самі ріки що й у царстві Аїда: Стікс, Ахерон, Коцит, Флегетон та Лета [1; 64], згадується давньогрецьке уявлення про Єлісейські поля [ 1; 90], і яблука Гесперид [1; 115], переспівуються міфи про дитинство Зевса та Діоніса [1; 112], у різному контексті згадуються численні персонажі античних передань: Медуза Горгона, Тантал, Химера [1; 65], Пан та Грації [1; 111], Юнона [1;