У зв’язку з вищеприведеними роздумами доречно згадати, що однією з характерних рис бароко якраз і є спроба творчого переосмислення наслідків європейської кризи, з витікаючим із цього намаганням вивести певні висновки. Через це в даному дослідженні і присвячено багато місця спробі короткого аналізу кризи 1640х рр.., її духовних та соціально-політичних аспектів та їхнього віддзеркалення в тогочасній літературі. По-перше, без цього взагалі складно зрозуміти „Втрачений Рай”, а по-друге – через взаємозв’язок подібних розмірковувань з вищезгаданою барочною тезою.

Отже, критичний перегляд і переоцінка політичного досвіду... Відтак, підкреслимо ще раз – в свідомості Мільтона співіснують дві системи уявлень, і, з огляду на вищезгаданий матеріал цього розділу, обидва вписуються передусім в концепцію бароко: Бог – втілення вищого блага, Сатана та його прибічники – породження Зла; але той же Бог для Мільтона – небесний Цар, і в подібній якості він асоціюється із земними королями, ненависними поетові, і тоді поет не може не співчувати тим, хто повстає проти одноосібності влади.

В поемі є й інше протиріччя. Мільтон захоплюється героїчною непохитністю Сатани в тій мірі, в якій вона висловлює непримиримість п відношенню до любої тиранії, земної чи небесної. Але заколот невипадково (і не лише з позиції ортодоксальної догматики) закінчується поразкою. Не лише з Біблії, а у власній уяві, що перепрацьовувала враження сучасності, віднайшов поет всі фарби для опису боротьби Небес і Пекла. Мільтон мав можливість переконатися в тому, що англійська революція, яка виявила обмеженість прагнень та користолюбство буржуазії, не принесла тріумфу добра на землі. Відлуння цього переконання звучить у поемі, де багато слів сказано про безглуздість та шкідливість для людства війн та насильства. Тому в наступних книгах „Втраченого Раю” непокірному борцю Сатані протиставляється Син Божий, готовий постраждати за все людство. В цьому контрасті Сатани і Христа символічно представлене заперечення індивідуалізму та егоїзму, на противагу яким висувається ідея альтруїзму і любові [2; 11-12]. Ми ще повернемося до цієї ідеї.

Для літератури, зокрема поезії бароко (що видно ще з матеріалу першого розділу) є властивою загострена цікавість до динамічних аспектів дійсності, до драматичного руху характерів, намагання відтворити життєві явища та протиріччя в їхній динаміці, текучості, переходах. Все це –драматичні, сповнені високих почуттів, трагізму, жертовності образи, бурхливий перебіг грандіозних подій космічного обсягу, вир пристрастей і непорушну велич Вічності – ми знаходимо на сторінках „Втраченого Раю”. В творчості Джона Мільтона зростає здатність поезії бароко розкривати драматичний хід суспільних катаклізмів, їхній об’єктивний історико-філософський зміст, грандіозні, хоча й зображувані у вигляді туманних пророчих видінь, перспективи майбуття. [3; 77]. Хоча протягом дослідження, стосовно цього вже було сказано стільки (особливо застановляються над цим перший і третій розділи), що повторюватися не має сенсу...

Натомість, повернімося до ідеї жертовості... Отже, індивідуалізм та егоїзм протиставляються альтруізмові і готовності до самопожертви в ім’я інших, в ім’я Високої Ідеї. Можна, сказати – власні інтереси ставляться нижче за суспільні, громадські, коротше кажучи – за інтереси і прагнення інших, що покладають на тебе надію. А це, в свою чергу, є почерпнутим з античних трагедій (тип героя, вождя, борця, надихаючого власним прикладом) ще одним принципом класицизму. І не лише: для бароко теж було характерним уявлення про взаємозв’язок людини з оточуючою її дійсністю, що передусім виражається у взаємодії у внутрішньому світі людини особистого та громадського начал у пошуках шляхів до їхньої гармонізації.

Не будемо застановлятися над образом Христа у цьому контексті: сутність і приклад його жертовності добре відомі і зрозумілі не лише зі змісту „Втраченого Раю”, але звеличуються і становлять бази християнського вчення загалом. Поговоримо, ліпше про того, кого, як правило складно уявити альтруїстом і жертвою, самовідданість кого викликає часто лише скептичну посмішку. Мова йде про Люцифера, Сатану. У Мільтона часто цей образ набуває саме такого забарвлення:

…что, неудачу протерпев

И проиграв сраженье, верный долгу

Начальник не рискнёт свои войска

Опасностям безвестного пути

Подвергнуть, не исследовав его

Собственнолично. Оттого лететь

Решил я сам-один и пересёк

Пустыню бездны, чтоб разведать мир

Новорождённый, о котором слух

Достигнул Преисподней. Здесь хочу

Прибежище для сокрушённых войск

Найти и разместить их на Земле

Иль посреди воздушного пространства…

[1; 132]

_________________

Глаза

Его свирепы, но мелькнули в них

И жалость и сознание вины

При виде соучастников преступных,

Верней – последователей, навек

Погибших; тех, которых прежде он

Знавал блаженными. Из-за него

Мильоны Духов сброшены с Небес,

От света горнего отлучены

Его крамолою, но и теперь,

Хоть слава их поблекла, своему

Вождю верны. Так, сосны и дубы,

Небесным опалённые огнём,

Вздымая величавые стволы

С макушками горелыми, стоят,

Не дрогнув, на обугленной земле.

Вождь подал знак: он хочет речь держать.

Сдвоив ряды, теснятся командиры

Полуокружностью, крыло к крылу,

В безмолвии, близ Главаря. Начав

Трикраты, он трикраты, вопреки

Гордыне гневной, слёзы проливал,

Не в силах молвить. Ангелы одни

Так слёзы льют.

[1; 40]

Безперечно жертовність Сатани розповсюджується лише на його прибічників. Люди і їхній світ для нього – лише матеріал для подальшої колонізації (лише одного разу він проявить відносно людини сумнів, але про це дещо пізніше), але все ж, все ж... Він усвідомлює вину перед однодумцями, які постраждали через його ідеї, усвідомлює, чого вони очікують від нього, як від вождя, покладають на нього надії, вірять у нього і у їхню спільну справу. Він