В молоді роки Мільтон примкнув до пуритан, оскільки увірував в те, що моральна строгість, яку вони проповідали, могла б протистояти як аристократичній розбещеності, так і буржуазному індивідуалізму. Однак, йому довелося переконатися, що за фасадом показної чистоти пуритан, неодноразово виявлялися ті ж самі вади [2; 13-14]. У зв’язку із цим заслуговує уваги наступне місце поеми, де знову ж таки відмічена, здавалося б, неочікувана риса Сатани, якого поет протиставляє ханжам-пуританам:

Почтительно склонясь пред Сатаной,

В нём Бога величают, приравняв

Царю Небес; благодарят за то,

Что он собою жертвовать готов

Для блага общего. Не до конца

Заглохли добродетели у Духов

Отверженных, к стыду людей дурных,

Кичащихся прекрасными на вид

Поступками, внушёнными гордыней,

И под личиной рвения к Добру, -

Тщеславной суетностью.

[1; 61]

Та й взагалі:

О, страм людской! Согласие царит

Меж бесов проклятых, но человек, -

Сознаньем обладающая тварь, -

Чинит раздор с подобными себе;

Хотя на милосердие Небес

Надеяться он вправе и завет

Господний знает: вечный мир хранить, -

Живет он в ненависти и вражде,

Опустошают Землю племена

Безжалостными войнами, неся

Друг другу истребленье, будто нет

(Что, собственно, сплотить бы всех должно)

У них врагов Гееннских, день и ночь

Готовящих погибель для людей.

[1; 61-62].

В цьому сенс твору і самого існування – боротьба, яка точиться за людські душі. І нехай Людина для Сатани – лише трофей, в боротьбі за неї він готовий віддати все. На Небесах ж, передбачаючи майбутнє гріхопадіння Адама і Єви, Бог звертається до Ангелів, пропонуючи їм в такому разі віддати своє життя за викуплення людства. Щойно Небесний Сонм співав хвалу, але раптом на Небесах запановує тиша:

Он вопросил, но Эмпирей молчал.

Небесный хор немотствовал. Никто

За Человека выступить не смел,

Тем более – вину его принять

Смертельную, возмездие навлечь

На собственную голову.

[1; 86].

Ні одна безсмертна, чиста, небесна істота не хоче прийняти смерть за іншого. Ні один праведний не хоче віддати себе за падшого. Але раптом лунає голос Того, Хто не лише своїм походженням, але й величчю духу є вищий за них усіх – Голос Месії, Сина Божого:

Взгляни

На Сына! Предлагаю жизнь за жизнь,

Взамен его – меня прими. Твой гнев

Пускай меня карает.

[1; 87]

Отже, знову Христос і Антихрист, Син Божий та Князь Пітьми – дві могутні постаті, один – осяяний світлом Емпірею, інший – опалений інфернальним полум’ям. Але обидва – палають прагненням до самопожертви. Кожен в ім’я певної ідеї – один зради своїх прихильників, інший – заради вічного спасіння людства. А у центрі арени – людина та її пошматована душа. І з усіх цих цитат і роздумів, починаючи з першої наведеної у цьому розділі – зі слів архангела Миихаїла аж досі, вимальовується величний лейтмотив поеми, епічний за розмахом задумки та її втілення. Лейтмотив, який можна сформулювати за допомогою ще одного аспекту творчої концепції бароко, який обговорювався ще в першому розділі: „Роз’єднання і зіткнення протилежних начал, загострене відчуття протиріччя світу, дуалізм людини, її слабкість, зіпсуття, непослідовність, приреченість на страждання, невідповідність між видимістю речей та їхньою сутністю, зіткнення плотського і духовного начал, чуттєвої краси світу з усвідомленням хиткості марноти і конечності його існування”. Хто скаже, що не в цьому є суть „Втраченого Раю”? Адже тут все: трагедія і душевні тортури Сатани, спокуса й сумніви Адама і Єви, розбиті вщент ілюзії ангелів і людей, конфлікт, що аж досі стрясає світобудову, майбутня драма Христа та велич і жах грядучого Апокаліпсису. Сутність речей не відповідає зовнішній формі: Люцифер з ангела Світла перетворюється в принцип Зла, чисті англи позбавлені співчуття до Людини, Плід з Дерева замість Пізнання дарує Погибель, Бог Син – „Отець вічності” (Ісаї 9:6) мусить померти, перемога обертається в поразку, поразка в тріумф. Всі оці тези можна розробляти до нескінченності, але вже в рамках окремого дослідження. У сплетінні усіх цих невідповідностей трагедія буття, трагедія світу, зітканого з неподоланних протиріч. Розпач і відчай охоплює душу, але все ж таки там повинно знайтися місце і для надії...

Надія... Властивим для барочної поезії є зображення сили людського духу, здатності героя долати самого себе, знаходячи у внутрішньому світі опору, яка дозволяє зберігати стійкість у найстрашніших життєвих випробуваннях.

Особливо все це відчутно у наступних словах Сатани:

- На эту ли юдоль сменили мы, -

Архангел падший молвил, - Небеса

И свет Небес на тьму? Да будет так!

Он всемогущ, а мощь всегда права.

Подальше от Него! Он выше нас

Не разумом, но силой; в остальном

Мы равные. Прощай, блаженный край!

Привет тебе, зловещий мир! Привет,

Геенна запредельная! Прими

Хозяина, чей дух не устрашит

Ни время, ни пространство. Он в себе

Обрёл своё прстранство и создать

В себе из Рая – Ад и Рай из Ада

Он может. Где б я ни был, всё равно

Собой останусь, - в этом не слабей

Того, кто громом первенство снискал.

Здесь мы свободны. Здесь не создал Он

Завидный край; Он не изгонит нас

Из этих мест. Здесь наша власть прочна,

И мне сдаётся, даже в бездне власть –

Достойная награда. Лучше быть

Владыкой Ада, чем слугою Неба!

[1; 30]

- Князья! Воители! Недавний цвет

Небес, теперь утраченых навек!

Возможно ли эфирным существам

Столь унывать? Ужели,