Трудами ратными, решили вы

В пылающей пучине опочить?

Вы в райских долах, что ли, сладкий сон

Вкушаете? Никак, вы поклялись

Хваленье Победителю воздать

Униженно? Взирает Он меж тем

На Херувимов и на Серафимов,

Низверженных с оружьем заодно

Изломанным, с обрывками знамён!

Иль ждёте вы, чтобы Его гонцы,

Бессилье наше с Неба углядев,

Накинулись и дротиками молний

Ко дну Геенны пригвоздили нас?

Восстаньте же, не то конец всему!

[1; 31-32].

Кто дёрзнёт

Поверить, что, сраженье проиграв,

Могучие когорты, чье изгнанье

Опустошило Небо, не пойдут

Опять на штурм и не восстанут вновь,

Чтоб светлый край родной отвоевать?

Вся Ангельская Рать – порукой мне:

Мои ли колебания и страх

Развеяли надежды наши? Нет!

[1; 41].

Здається коментарі зайві.

Адам, дізнавшись про Господній вирок і про те, що віднині людське життя буде позбавлене блаженства, стане гірке й важке, подекуди безрадісне, тим не менш знаходить у цьому певну відраду і звертається до Єви, промовляючи:

Тебе Он муки тягости предрёк

И чадородия, но эта боль

Вознагражается в счастливый миг,

Когда, ликуя, чрева твоего

Ты узришь плод; а я лиш стороной

Задет проклятьем, - проклята Земля;

Я должен хлеб свой добывать в трудах.

Что за беда! Была бы хуже праздность.

Меня поддержит труд и укрепит.

Господня благость безо всяких просьб

О нас промыслила: чтоб нам вреда

Ни холод, ни жара не нанесли,

Всевышний, недостойных пожалев,

Своею дланью в день Суда одел.

А если мы к Нему прильнём с мольбой,

С вниманьем большим Он отверзнет слух

И сердце к состраданью преклонив.

[1; 313-314].

Усвідомлюючи свою провину і справедливість покарання, Адам дивується Господній милості, яка все ще триває, хоч він став і негідний її. Таким чином, він усвідомлює, що далеко не все втрачено, це лише початок нової, хвилюючої та захоплюючої історії, яка допоможе його нащадкам набути нового досвіду.

Адам і Єва набувають справжньої людсткості, стають людьми у справжньому й вищому сенсі цього слова лише тоді, коли, вигнані з Раю, осягають незаперечну трагічну сутність земного буття [3; 66], а якщо не закривати на це очі, не намагатися переконати себе, що насправді усе не так, можна у темряві побачити й спалахи світла.

Для літератури XVII ст взагалі (чи мова йде про бароко, чи про класицизм) характерним є підпорядкування окремої особистості об’єктивним зовіншнім, знеособленим силам – чи це соціальне середовище, чи державний обов’язок, стихійний рух історичного процесу чи релігійне начало. [3; 72].

Ніхто з героїв „Втраченого Раю” не закриває чі на тяжкі обставини власного буття, в яких він з об’єктивних причин опиняється, навпаки, він дивиться обставинам у вічі, намагаючись знайти у них себе та своє місце: будь то найпохмуріше дно Пекла, проклята земля чи Голгофський хрест. Так сталося, так повинно було статися – і замість того, щоб плакати над обставинами, потрібно шукати надію й вихід, а також свою нову роль на сцені життя (думка, до речы, досить характерна для кальвінізму), не зациклюючись на безвиході, перефразовуючи дещо слова апостола Павла „забувати те, що позаду й прагнути до того, що попереду, в надії отримати вінець слави”.

Навіть коли Адама, що усвідомив увесь жах свого нікчемного стану, охоплює розпач і він прагне швидше розпрощатися із життям, яке він ненавидить, оскільки воно несе у собі зло і гріх, Архангел Михаїл нагадує йому:

Жизнь, -возразил Архангел, - ни любить,

Ни презирать не надобно. Живи

Блачестиво, - коротко ли, долго, -

Пусть Небо предрешает…

[1; 334].

(До речі, у цій невеличкій цитаті, якщо вдуматися в суть, можна побачити ще два фундаментальні аспекти позиції класицизму: пошуки визначальних життєвих узагальнень та ствердження ідеалу душевної гармонії, рівноваги, яка досягається ціною розумного самообмеження).

Що ж до розпачу, хотілося б нагадати, що відчуття розпачу, відчаю й сумнів є характерними рисами вже поезії бароко. Напевно, найкраще ця ідея втілена в наступному монолозі Сатани. Люцифер спостерігає за першою людською парою і його охоплює сумнів, що переростає у справжній глибкий відчай, в оплакування своєї долі, у відчуття того, що мости спалені, і вихід лише один – йти обраним шляхом вперед, незважаючи вже ні на що, адже на тебе сподіваються і ти мусиш переступити через себе, щоб себе ж не розтоптати.Цей уривок – справжній ключ до психології Люцифера, вражаюче проникнення у буремну душу падшого Ангела, його сповідь:

- В сиянье славы царского венца,

С высот, где ты единый властелин,

Обозревая новозданный мир,

Ты, солнце, блещешь словно некий Бог

И пред тобою меркнет звёздный сонм.

Не с дружбою по имени зову

Тебе; о нет! Зову, чтоб изъяснить,

Как ненавижу я твои лучи,

Напоминающие о былом

Величии, когда я высоко

Над солнечною сферою сиял

Во славе. Но, гордыней обуян

И честолюбьем гибельным, дерзнул

Восстать противу Горнего Царя

Всесильного. За что же? Разве Он

Такую благодарность заслужил,

В столь превысоком чине сотворя

Меня блистательном и никогда

Благодеяньями не попрекнув,

Не тяготя повинностями. Петь

Ему хвалы – какая легче дань

Признательности, должной Божеству?

Но всё Его Добро лишь Зло во мне

Взрастило, вероломство разожгло.

Я, вознёсенный высоко, отверг

Любое послушанье, возмечтал,

Поднявшись на ещё одну ступень,

Стать выше всех, мгновенно сбросить с плеч

Благодаренья вечного ярмо

Невыосимое. Как тяжело

Бессрочно оставаться должником,

Выплачивая неоплатный долг!

Но я забыл про все дары Творца

Несметные; не разумел, что сердце

Признательное, долг свой осознав,

Его тем самым платит; что, сочтя

Себе обязанным благодарить

Всечасно, в благодарности самой

Свободу обретает от неё.

Ужели это тяжко? О, зачем

Я не был низшим Ангелом? Тогда

Блаженствовал бы вечно и меня

Разнузданным надеждам и гордыне

Вовеки б развратить не удалось!

Но разве нет? Иной могучй Дух,

Подобный мне, всевластья возжелав.

Меня бы так же в заговор вовлек,

Будь я и в скромном ранге. Но соблазн

Мне равные Архангелы смогли

Отвергнуть, защищённые извне

И изнутри противоискушеньем.

А разве силой ты не обладал

И волею свободной – устоять?

Да, обладал.