релігійна поезія: теми тлінності і слабкості людини, приреченість на страждання, скоротечний плин життя та його нікчемність перед лицем Вічності. Але поети, які представляють даний напрямок (Ласепед, Ф’єфмелен, Годо та ін.) вирішують дані проблеми одноманітно і вузько, слідуючи ортодоксальній догматиці, ілюструючи Святе Писання, прославляючи Творця та потойбічне життя.

„романтики часів Людовика ХІІІ” (визначення французьких істориків літератури) або „гротески” (за визначенням Теофіля Гот’є): для творчості поетів даного напрямку, яких називають ще „поетами-вільнодумцями” (Мотен, де Барро, Далібре, Т.де Віо, А.де Сент-Аман) є характерні подібні мотиви непостійності, хиткості, тлінності всього сущого, але у сполученні з висловленням жагучої прив’язаності до земного існування, до плотських радощів, незнищенної спраги до насолод. В силу цих причин їхні твори емоційно багатші, драматичніші, рельєфніші, ніж у поетів вищезазначеного т.зв.”релігійного напрямку”, нагадують собою епікурейські твори поетів доби еллінізму або, раптом ніби заглядаючи в майбутнє передчувають мотиви Шарля Бодлера, Поля Верлена, Аполінера або ж, як не дивно, деякі сюжетні та тематичні особливості творчості Федеріко Г.Лорки.

преціозна поезія: найбільш занепалий напрямок. Поезія, що культивувалася в аристократичних салонах і бувша колись дуже популярною (певний час тільки о неї і зводилося уявлення про французьке бароко). Витончена риторика, наявність багатьох „штампів” (Вуатюр).

В цілому французьку поезію бароко вирізняють витонченість, реалістичні нахили, відчуття міри у втіленні емоцій, тонка мелодійність. До того ж для Франції, де в духовному житті XVII ст. сильно розвинуті раціоналістичні тенденції і є характерним тяжіння бароко до поєднання з класицизмом. Це явище не було рідкісним у художньому житті Європи XVIIст. Аналогічне переплетення цих двох напрямків є показовим і для голандської літератури (Хейксій, Вондел). Яскраві приклади тому ми знаходимо й на англійському грунті: наприклад, у Герріка, Драйдена та, певна річ, у Джона Мільтона. [3; 89-93].

Англія: як і англійська література в цілому поезія бароко проходить три етапи:

криза ренесансних ідеалів;

участь у революційних подіях (розділ 2)

художнє відображення та осмислення наслідків тих подій;

Центральна фігура першого періоду - Джон Донн. У більш ранній його поезії є помітною схильність до гострих контрастів, свобода, з якою звершуються переходи або, вірніше, скачки з „високого” у „низький” план, від піднесено-платонічного до натуралістичного трактування кохання, від екстазів та захоплення до проклять та нищівної сатири. Донна приваблювали складні почуття, сповнені протиріч, їхнє зіткнення, переплетення, жорстока боротьба. Поезія Донна одночасно пориває і з канонами петраркістської лірики, і з владою риторики над поезією. Поезія для Донна – єдиний можливий засіб підійти до того, щр неможливо передати за допомогою логіки, до того, що відноситься до душевного стану й оповите покровом таємниці. Його поезія – це не логічне розгортання думки, але зміна настроїв та асоціацій, що цією зміною породжуються (іншими словами, поезія – це не опис певних подій в певній послідовності, а відчуття викликані тими подіями (одразу згадуєш про мистецтво „Кризи Ренесансу”, зокрема, полотна Ель Греко)). Художні контрасти в його творчості – відображення тієї парадоксальності, яка, згідно з його переконаннями, панує в житті. Також для віршів Донна характерна надмірна метафоричність. Речі та явища не називаються своїми іменами. Все у світі відносне і тому пізнається лише через співставлення, заміщення та ототожнення: одне через інше. Часто метафори Донна стають розгорнутими, переростаючи в алегорію. Вибухи емоцій чередуються з філософськими рефлексіями, що передані у герметичній формі. Філософсько-медитативне начало на ранньому етапі отримує вихід у вигляді відступлень. Пізніше воно висувається на перший план, набуває все більш відчутний релігійний та разом із тим поетично-відсторонений характер.

Найпоширеніші у творчості Донна теми: страждання та протиріччя кохання; страждання та смуток розлуки; смерть та її філософський сенс; перевага осені (символа зрілості та згасання) на весною (втілення юності та неусвідомленого сліпого хаосу життєвих сил) – останнє вступає у пряме протиріччя з ренесансною традицією.

Щодо другого періоду, тут нас буквально лавиною зносить титанічна напруга та об’єктивний історико-філософський зміст того грандіозного суспільного перевороту, яким була англійська революція, які знайшли своє відображення у поемі Джона Мільтона „Втрачений Рай” – поемі, яка заслужено претендує на дефініцію європейського епосу XVII ст. і стоїть в одному ряду з такими творами як „Божественна комедія”, „Пісня про нібелунгів”, „Старша Едда”, „Калевала”, легенда Артурівського циклу та поєднаного із ними циклу Святого Граалю, оскільки вселенський розмах та велич образів, зображені в подібних творах підіймаються та підносять читача понад буденністю цього світу, а також дозволяють поглянути на той самий світ під іншим, так би мовити „надсвітовим” кутом зору.

Поезія Мільтона, письменника, що глибоко увібрав в себе спадщину античності, який поставив гуманістичні традиції, успадковані від Ренесансу, на службу новим суспільним цілям, в цілому належить до класицизму. Але, у „Втраченому Раю” дуже яскраве і принципово важливе втілення отримали риси естетики бароко (саме розробці питання синтезу цих напрямків у безсмертному творі Мільтона і буде присвячено третій розділ даної роботи). В цьому творі в монументальних космічних видіннях, що створені уявою поета, у сповнених захоплюючого драматизму картинах зіткнення протиборствуючих сил, у прекрасних у своїй виразності ліричних інтермецо приваблюють увагу елементи героїчної романтики, обумовленої поетично переображеним відгомоном революційних подій середини