Німеччина: яскравіше, ніж деінде знайшли своє відображення трагічні та іраціональні аспекти бароко (XVII ст. для Німеччини було періодом Тридцятилітньої війни, коли країна стала ареною довготривалого кривавого зіткнення, що несло з собою неймовірне спустошення та страждання). Але, як не дивно, разом із тим це була епоха вражаючого розквіту поезії. Саме література стала в тяжку добу притулком найвищих духовних прагнень передових сил нації. В ній знайшла відображення і трагедія, яку переживав народ, і його мрії про мир та єдність, незнищенне бажання вберегти від знищення високі етичні цінності, нездоланний потяг до прекрасного. Часто виникає тема смерті – у вогні Тридцятилітньої війни людина стикалася з нею щохвилини й щогодини (при роздумах над тогочасною історією одразу спадає на думку створене у інший час та в зв’язку з іншими, але настільки ж драматичними і кривавими подіями, полотно Петера Брейгеля Старшого „Тріумф Смерті”). Іноді смерть приймається як єдино можливе звільнення від невимовних страждань. Тоді блаженство вічного життя в Царстві Небесному протиставляється уявою поета тяжкому земному існуванню.

Поезія німецького бароко проникнута релігійними настроями. Релігійність часто слугує провідницею дидактичних намірів: суспільні незгоди та нещастя оголошуються покаранням за прогріхи, пороки і злодіяння. В релігії поети бароко шукають потіхи та джерело сподівань на краще майбутнє. Нерідко оспівування Творця немовби відсувається на інший план хвалою створені Ним Ойкумени, краси природи, матері всього сущого (ці мотиви найбільш безпосередньо та просто звучать у творчості поетів – лютеран Даха і Ріста та більш манірно – вишукано з відчуттям чуттєвості – у поетів-католиків, зокрема у Шпеє). Віяння справжнього трагізму відчутне у німецькій поезії бароко саме тому, що вона, як правило проникнута духом боротьби, зіткнення антагоністичних начал – визнання всевладності смерті та нездоланної світлої жадоби до життя та щастя, злету в небесні сфери й прив’язаності до всього тлінного, земного, відчаю перед обличчям катастрофи та стоїчної волі, що не дає зламати себе. Поезія часто перетворюється в таємничий щоденник бунтівного і гордого поета, який долає нещастя, що переслідують його. Здається, так і чуєш предтечу „Stьrm und Drang“ чи то пак полум’яні, сповнені глибокого трагізму, строфи та акорди Ріхарда Вагнера. [3; 95-99].

1.3.) Класицизм

Другий панівний напрям європейської поезії XVII ст. – класицизм. Соціальне коріння класицистичної літератури XVII ст., сповитої духом раціоналістичної ясності, гармонії, міри, творчої дисципліни та душевної рівноваги, було інакшим, ніж у бароко. Особливо яскравий розквіт класицизм пережив у Франції, і передусім, у роки зміцнення абсолютизму. Однак це зовсім не означає, що слід прямолінійно зводити ідейну сутність літератури класицизму до захисту і прославлення абсолютної монархії та порядку, що нею стверджується. Літератори-класицисти відображають у Франції умонастрої вельми широких і, насамперед, так званих, „серединних” суспільних кіл – підйом їхнього самоусвідомлення в результаті національного об’єднання країни і неухильного зросту її державної міці, і їхня залежність від аристократичної цивілізації й ті раціоналістичні ідеали, які вони стверджували і в світлі яких перепрацьовували імпульси, що йшли від панівного середовища, й серйозні сумніви, котрі охоплювали їх в моменти загострення суспільних протиріч, та притаманну їм внутрішню різнорідність.

„Наличие подобной разнородности и создавало почву для существования принципиально отличимых друг от друга течений внутри классицизма. Оно объясняет также, почему гражданственные идеалы, утверждавшиеся выдающимися писателями-классицистами, хотя и облекались в монархическую форму, но далеко не совпадали по своему содержанию с реальными политическими устремлениями абсолютной монархии, будучи гораздо шире и общезначимее последних.

Вклад буржуазных кругов и выдвинутой ими интеллигенции в развитие классицизма был принципиально существенным. В свете этого обстоятельства становится понятным, почему классицизм в XVII ст. не переживает яркого расцвета в Германии, Италии и Испании. Во всех этих странах, подвластных скипетру династии Габсбургов, буржуазия оказалась недостаточно сильной и была вынуждена капитулировать перед феодальным лагерем. В Германии и Италии так и не сложилось единое национальное государство. Испанский абсолютизм также не играл роли цивилизующего центра». [3; 101-102].

Зовсім інша справа з Англією. Бурхливі суспільні катаклізми, ареною яких стала країна, слугували прекрасним грунтом для виникнення не лише різних по своїй ідейній спрямованості барочних тенденцій. Класицизм також багато представлений в тогочасній англійській літературі (особливо в роки British Commonwealth (республіки)). Найяскравіший приклад тому, як уже було зазначено, натхненна поезія Мільтона. Вона також служить прикладом нерідкісного у ті часи складного переплетення барочних і класицистичних тенденцій.

Для класицистів характерною є цілеспрямована орієнтація на античну спадщину, як певну художню норму, широке застосування жанрів, сюжетів та образів, перейнятих від давнини, пошуки визначальних життєвих узагальнень, раціоналістичні тенденції в художньому світосприйнятті, ствердження ідеалу душевної гармонії, рівноваги, яка досягається ціною розумного самообмеження. Для послідовного класициста цінність художнього твору значною мірою визначається ступенем його логічної послідовності та ясності (на відміну від, скажімо, барочної поезії того ж Джона Донна), впорядкованість його композиційного поділу, чіткістю у відборі життєвих явищ, що відображає твір.

Суттєвим аспектом естетики класицизму був принцип „наслідування природи”. Він мав для свого часу досить прогресивний сенс, оскільки стверджував можливість пізнання дійсності, необхідність узагальнення її характерних рис. Одначе мистецтво, на думку теоретиків класицизму, повинно було „наслідувати природу” – тобто відтворювати дійсність - лише в тій мірі, в якій вона сама відповідала законам