Слід, однак підкреслити, що видатні майстри класицизму, хоча й рахувалися в своїй творчості з теоретичними канонами, разом із тим значною мірою долали догматичні рамки цих канонів і, розкриваючи душевні конфлікти, які переживають герої, відкривали складну діалектику життєвих явищ.[3; 101-107].

Розділ другий

Вплив суспільної кризи 1640х рр.. на розвиток західноєвропейських літератур XVII ст. взагалі і англійської зокрема.

Джон Мільтон та англійська буржуазна революція.

Поворотні етапи в розвитку історичного процесу мають важливе, принципове значення для вияснення загальних закономірностей літературній еволюції в цілому. Одним з таких знаменних етапів була для Західної Європи 40-50ті роки XVII ст. В ці роки конфлікти, які визначали суспільне життя Західної Європи в першій половини XVII ст. досягають стадії особливого загострення. Вони прориваються назовні у вигляді потужних соціально-політичних потрясінь та зрушень, найвизначніші з яких – революція в Англії, де знаходиться, до речі, епіцентр кризи і Фронда у Франції. Це також заключний етап у ході Тридцятилітньої війни та її наслідок, що надовго закріпив політичну роздробленість Німеччини та панування у ній князівського абсолютизму, це відпадіння Португалії від Іспанії та Каталонське повстання 1640 року. Всі ці події у своїй сукупності зливаються у певну загальну, охоплюючу Західну Європу, гостру кризу. Наявність в 40х роках певної всеохоплюючої кризи, що стрясає одночасно в різних країнах Європи пануючий режим та королівські трони, гостро відчували сучасними. Так, наприклад, про це красномовно говорить А.Грифіус у своїй трагедії „Карл Стюарт, або Вмертвлена Величність”, написана через деякий час після страти англійського короля. В патетичних віршах, що вимовляє хор на завершення другого акту, німецький драматург перераховує імена монархів, останні кілька років стали доленосними, вказує на такі події, що бентежать його, як англійська революція, Фронда чи повстання в Португалії [3; 171-173].

Соціально-політична криза 40-50рр мали разом із тим в окремих західноєвропейських країнах показові національні особливості. Ці особливості справили відчутний вплив на специфіку тієї проекції, яка внаслідок суспільної кризи середини XVII ст. виникла в окремих літературах Західної Європи.

Перше, над чим хотілося б зостановитися – це переломна роль, яку 40-50ті роки грають в художній еволюції Заходу в XVII ст. Хотілося б зазначити, що термін „XVII століття” слід було б розуміти даному контексті не як визначення календарного поняття, яке механічно охоплює сотню років з 1600 по 1700 роки, але натомість як визначення самостійної епохи в історії західноєвропейської культури, що лежить між Ренесансом і Просвітництвом – визначення, яке, не дивлячись на його умовність, через притаманну йому місткість все ж таки не настільки одностороннє як наприклад „століття абсолютизму та Контрреформації” або „епоха бароко” [3; 173-174].

«В идеологической и художественной эволюции Запада XVII столетия при всем относительном единстве этой эпохи существует несомненное различие между первой половиной века, когда значительную притягательную силу сохраняет Италия, былой очаг культуры Возрождения, и когда доминирует Испания, преобладает барокко, а воинские и рыцарские доблести дворянства остаются основными источниками для создания в литературе образа «героя», и его второй половиной (или по крайней мере периодом, простирающимся до середины 80х годов XVII века, если учесть, что к этому времени начинается сложная переходная полоса в духовной жизни Европы, которую можно назвать, используя термин, употреблённый П.Азаром, «периодом кризиса европейского сознания» и которая служит своеобразной прелюдией к веку Просвещения), когда центр общественной и культурной Европы переместился с юга на северо-запад, когда буржуазное начало, несмотря на ожесточенное сопротивление феодального лагеря, укрепило свои корни, когда торжествовал знаменательную победу классицизма во Франции, а овеянный духом воинской рыцарственности идеал «героя» сменился более «умеренным» и приземленным идеалом «порядочного человека (“I’hennete homme”)» [3; 174].

«Духовная диктатура католической церкви в общественной жизни эпохи была сломлена. Пали многие средневековые предрассудки. Но раскрепощение личности сопровождалось не только расцветом талантов. Начался чудовищный разгул хищнического эгоизма и полного аморализма. Особенно наглядно это отражено у Шекспира в его великих трагедиях, например в «Короле Лире», где один из персонажей даёт очень выразительную характеристику нравственного состояния общества: «Любовь остывает, слабеет дружба, везде братоубийственная рознь. В городах мятежи, в деревнях раздоры, во дворцах измены, и рушится семейная связь между родителями и детьми… Наше лучшее время миновало. Ожесточение, предательство, гибельные беспорядки будут сопровождать нас до могилы» («Король Лир» V, 2, перевод Б.Пастернака).

Гуманизм реабилитировал земную жизнь, признал естественным стремление человека к радостям, но воспользоваться этим учением могли только привилегированные и обеспеченные слои общества. Поняв гуманизм весьма поверхностно, люди из дворянской среды оправдывали им своё безудержное стремление к удовольствиям и не считались ни с какими моральными нормами. Создалось парадоксальное положение: учение, выработанное в борьбе с оковами феодально-сословного общества, использовалось для оправдания аристократического произвола и распутства» [2; 6-7].

Найвагоміші досягнення західноєвропейських літератур 60-70х років XVII ст. своїм змістом або органічно пов’язані з драматичними подіями середини століття („Втрачений Рай” Мільтона, „Симпліциссімус” Гріммельсгаузена), або ж містять у собі елементи художнього відображення та осмислення тих зрушень, які відбулися в суспільному житті та свідомості людей в результаті тих подій (творчість французьких класицистів, „Гудібрас” Батлера, англійська комедія епохи Реставрації).

Другий момент,