„Він вільно пропонує грішникам життя і спасіння через Христа Ісуса, вимагаючи від них віри в Нього щоб їм спастися, і обіцяючи дати Свого Святого Духа усім тим, хто є призначений для житя, щоб зробити їх охочими і спроможними вірити” [4; 42,174].

Ці слова задекларовані англійськими пресвітеріанцями в 1646 році, наочно демонструють схильність англійських реформаційних кіл до ідей, тотожніх ідеям Кальвіна.

Таким чином, Кальвін розірвав релігійний зв’язок між життям та смертю, звільнив земне життя віруючого від необхідності постійних спеціальних клопотів щодо спасіння душі. Замість них він пропонував притримуватись морально-етичних принципів так званого „світського аскетизму”, що дозволяло людині, та й навіть зобов’язувало її в земному житті всі свої сили присвячувати трудовій діяльності. Оскільки об’єктивним показником професійних успіхів вважалось передусім багатство, накопичення засобів немов би освячувалося, тоді як бездіяльність та непродуктивне розтринькування капіталу й часу засуджувалися. Багатство мислилося як дар Господній: використовувати його на особисті потреби – гріх, гроші повинні працювати. Професійні успіхи, за Кальвіном, також свідчать про обраність Богом [5; 120].

Вищенаведені концепції якомога краще відповідали вимогам буржуазних кіл, чия ідеологія рівно вступала в конфронтацію, як із середньовічним зреченням усього земного, так і з гедоністичними прагненнями тогочасної аристократії. Однак нова релігійна течія, що отримала загальну назву „пуританства” невдовзі розкололася на дві групи. Більш помірковані, пресвітеріани, зберігали деяку подобу церковної організації й визнавали духовне і організаційне керівництво старійшин (пресвітерів), тоді як найбільш палкі реформатори відкидали усіляку духовну владу (власне „пуритани” від лат. “puritas” – чистота). По мірі загострення соціальної кризи їхні вимоги набувають все більш радикального й політичного характеру: скасування єпископату, виборність духовенства, відділення церкви від держави, встановлення свободи віросповідання, невтручання державної влади в справи релігійних громад скасування аристократичних привілеїв.. Пуританізм став масовою формою вираження та обґрунтування антифеодальних соціальних вимог й відіграв вирішальну роль в ідеологічній підготовці й забезпеченні Англійської революції XVII ст. Його політичним виразником стала партія індепендентів (від англ. “Independent” – незалежний) [5; 212]. Якщо допустити подібні паралелі, то пресвітеріан можна назвати жирондистами англійської революції, а індепендентів – її якобінцями [ 2; 8]. Мільтон примкнув до індепендентів. І ось чому.

В тридцять років, ще не обравши собі ніякого визначеного заняття, Мільтон відправився в подорож. Більше року він пробув в Італії, де спілкувався зі вченими і літераторами. Особливо сильне враження справила на нього зустріч із Галілеєм, хворим, але таким, що продовжував наукові заняття навіть після переслідувань інквізиції. На шляху додому Мільтон заїхав в Женеву, батьківщину релігійного реформатора Кальвіна. Галілей і Кальвін втілювали для Мільтона два напрямки передової європейської думки. В Галілеєві, цьому великому вченому, що став символом світської науки в її боротьбі із католицькою реакцією, Мільтон побачив сміливого борця проти клерикального мракобісся, яке прагнуло задушити вільну думку. Кальвін був для молодого англійця тим своєрідним символом, втіленням релігійності, вільної від підпорядкування церкві [2; 6].

Мільтон повернувся із подорожі якраз на початку загострення боротьби між королем і пуританською буржуазією, яка завершилася переможною пуританською революцією, яка скинула короля, та прийняв активну участь в революції в якості публіциста. Він виступав із теоретичними творами, в яких обстоював право народу на скинення поганого монарха і стверджував, що єдиною законною основою всякої влади є воля народу (трактати „Умови правління королів та магістратів” (1649), „Іконоборець” (1649), „Захист англійського народу” (1651, 1654) та ін.). Коли переможці-пуритани піддали судові Короля Карла І Стюарта, Мільтон проголошував право народу стратити короля (подібної точки зору притримувався і Кальвін [5; 122]).

Таким чином Мільтон займає в історії суспільно-політичної думки місце ідеолога англійської буржуазної революції та як один із основоположників теорії буржуазної демократії. Однак уже в ході пуританської революції йому довелося переконатися в різниці між теорією та практикою буржуазної революції. Мільтон розділяв ілюзії тих революціонерів, які розраховували, що скинення короля призведе до створення істинно демократичної держави. Ці ілюзії були розбиті дійсним станом речей. Після перемоги буржуазії над дворянством владу в країні все більше зосереджував у своїх руках Олівер Кромвель, що очолив боротьбу проти монархістського табору. Мільтон який співпрацював з Кромвелем,закликав його не зловживати владою, Кромвель знищив всяку опозицію в парламенті, змусив надати собі титул Лорда-протектора країни і навіть зробив цей титул спадковим. Почавшись під гаслами демократії, буржуазна революція в Англії завершилася одноосібною диктатурою Кромвеля.

Неочікуваний для Мільтона політичний поворот заохотив його все більше віддалятися від участі в урядових справах, до яких він був приналежний. Це було зумовлене й тим, що маючи слабкий зір Мільтон в 1652 році зовсім осліп. Він подовжував виконувати обов’язки дипломатичного секретаря Кромвеля при сприянні помічників.

Коли в 1658 році Кромвель помер і Лордом-протектором став його слабкий син Ричард, Мільтон повернувся до політичної активності з надією відновити демократію. Написаний ним памфлет на користь „швидкого встановлення вільної республіки” не зустрів підтримки. Народ був змучений й знесилений, а буржуазія потребувала міцної влади для захисту від незадоволених бідняцьких верств суспільства. Капіталісти домовилися з аристократами і в країні було відновлено монархію. З вигнання на трон повернувся син страченого Карла Стюарта Карл ІІ.

Режим Реставрації суворо розправився з бунтівниками, особливо із тими, хто був винний у страті короля. Мільтону чудом вдалося уникнути покарання. Сліпий, він жив ховаючись від