Ніщо не могло зламати стійкості революціонера Мільтона. Тепер, після поразки революції, він повернувся до того, з чого починав свою діяльність – до поезії.

Вже в молоді роки він створив ряд поетичних творів, які свідчили про непересічний талант. Але, пішовши в політичну боротьбу, він відмовився від поезії. Щоправда вже в останні роки республіки Мільтон знову пише невелику кількість віршів, але основні сили на протязі п’ятнадцяти років він віддавав публіцистичній прозі. В роки ж Реставрації Мільтон створив три великих поетичних твори: поеми „Втрачений Рай” (1667), „Повернений Рай” (1671) та віршову трагедію „Самсон-борець” (1671). Всі ці твори були написані на сюжеті Старого та Нового Завітів. Вони з усією ясністю свідчили про те, що Мільтон залишався вірним своєму ідеалу свободи і й надалі продовжував залишатися ворогом монархії. Також Мільтон систематизував і виклав свої релігійні погляди в трактаті „Про християнську доктрину” Твір був завершений ще в 1660 році, але побачив світ лише в 1825. [2; 8-9; 5;160].

Від англійської революції та її впливу на творчість Мільтона повернімося до перебігу літературного процесу під час кризи 1640х років в інших країнах Європи. Коротенько зупинимося на німецькій та французькій літературах.

В Німеччині також найбільш глибоке художнє осмислення суспільної кризи, що стрясала країну в першій половині століття, виникає на певній дистанції по відношенню до нього. Зупинимося на творчості А.Грифіуса, оскільки основна тематика його творів допоможе нам ще раз вникнути в трагедію англійської революції. У своїх трагедіях кінця 40х – початку 50х років Грифіус з великою художньою силою відобразив песимістичні настрої, що охопили німецьку інтелігенцію. Основна тема його першої трагедії „Лев Вірменин” (1648) – тлінність людських починань, неможливість пізнання об’єктивних законів, що керують в першу чергу життям держави. Герой його трагедії, хоча й наділений державною владою – людина, що не має твердої мети, з паралізованою волею, що рухається наосліп, боїться майбутнього. В п’єсі звучать переконання, що світ етичний й світ політичний несумісні, ба більше – антиномічні. Творчість Грифіуса, особливо його трагедії „Лев Вірмент” та „Карл Стюарт” являє собою інший тип бароко. Роздуми над природою суспільних катаклізмів, що стрясали монархічні режими Європи в середині XVII ст., привели письменника до усвідомлення трагічної розірваності буття, наповнили його твори іраціоналістичними тенденціями, надали стилю його трагедії підкреслену експресивність та яскраво виражену ліричну забарвленість [3; 176, 181].

Що ж стосується Франції часів Фронди, то тут ми знову маємо справу з істотною роллю публіцистичного начала. При цьому воно справляє безпосередній вплив на сучасну художню літературу (достатньо згадати у зв’язку із цим віршовані „мазаринади”, деякі аспекти бурлескної поезії, такий драматичний твір, що містить у собі риси політичного памфлету, як „Нікомед” Корнеля тощо). Основне, що приваблює до себе увагу у Франції тих років – це найбільш активне і, якщо можна так сказати, надзвичайно „оперативне” вторгнення художньої літератури в перипетії суспільної боротьби, те виключне різноманіття літературних творів, своєю проблематикою так чи інакше пов’язаних із бурхливим соціально-політичним зіткненнями періоду Фронди [3; 177].

Отже, можна безумовно помітити тісний органічний зв’язок між формуванням типологічних різновидів розвитку європейських літератур та національними особливостями суспільного життя й літературного процесу в Англії, Німеччині й Франції XVII ст.

Розділ третій

„Божествена комедія” XVII століття. „Втрачений Рай” Джона Мільтона, як синтез бароко і класицизму.

Саме так, „Божественою комедією” XVIIст., найвеличнішим після Дантесівського європейським епосом слід називати безсмертне творіння великого англійця. І ось чому.

„Втрачений Рай” - особливий твір світової літератури, твір вельми багатобарвний по змісту, наділений дійсно епічним розмахом розгортання сюжету (та й сам сюжет – надсвітовий і вічний, звертає наш погляд на дещо вище, ніж буденна реальність існуючого навколо нас світу, подібно до „Божественої комедії”, Біблії „Едди”, „Іліади” чи Вед), складний і суперечливий, що обумовило його долю стосовно сприйняття різними поколіннями читачів. Оскільки основу сюжету поеми становлять біблійні мотиви, її довгий час розглядали як поетичний переспів Біблії, пізніше було більше звернено увагу на її політичний підтекст, враховуючи період її створення (механізм тогочасних подій ми розглядали у розділі другому та дещо повернемося до нього в даній частині).

В англомовних країнах Мільтона вважають другим після Шекспіра великим поетом. Пафосний, урочистий вірш Мільтона, яскраві та вражаючі образи відповідають величності теми, яку обрав поет. Адже тема ця не з простих – людина та її доля, сенс людського існування. [2; 5].

Поєднання філософської теми з релігійним сюжетом в європейській поезії було явищем не новим, відомим ще з часів Середньовіччя. І тут якраз буде доречним згадати Данте Аліґ’єрі. Недарма Данте називають останнім поетом Середніх Віків і першим поетом Відродження. Адже „Божественна комедія” являє собою синтез середньовічної та ренесансної форми, тематики, стилю, художніх прийомів. У ній сполучаються в єдине ціле символіка та поетика різних епох, літературне осмислення певних соціально-політичних подій та катаклізмів, всеохоплююча своєрідна забарвлена в містико-релігійні тони філософія історичних процесів, середньовічна аскетика та ренесансний символізм. Все це ми можемо побачити і у „Втраченому Раю”, що робить співмірними величні твори великого італійського та англійського геніїв.

Поема Джона Мільтона також стоїть ніби на зламі двох різних епох. У ній сполучилися різні тенденції – гуманістична ідеологія Ренесансу і пуританська релігійність, поетика бароко і класицизму, також, якщо ввійти в контекст як твору, так і соціально-політичних і духовних