РОЛЬ ПОЕЗІЇ Т.Г. ШЕВЧЕНКА

В БОРОТЬБІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ПРОТИ КРІПОСНИЦТВА

Реферат

Є імена, які увібрали в себе живу душу народу і стали часткою його життя. Таким ім’ям для українського народу є ім’я Т.Г. Шевченка. Його поезія вже понад сто років викликає у наших людей почуття гордості, захоплення своєю красою, народною мудрістю. В той час чаша народного гніву і терпіння уже переповнювалась вщерть. Народний протест доходив до краю. І поезія Шевченка стала першим ударом грому. Вона показала світові, як процес, що назрівав у суспільстві зміг стати джерелом полум’яної творчості співця народу.

Гострий біль від соціальної несправедливості, пекуча ненависть до гнобителів, нещадне осудження пануючого ладу пронизує кожен рядок творів Т.Г.Шевченка.

Поет розуміє, що немає і бути не може вільної і щасливої вітчизни, поки скрізь

“Людей у ярми запрягли

Пани лукаві”

Тільки без панів стане Україна квітучого – зеленітимуть, широкії села”, “у селах у веселих будуть “і люди веселі”. Кріпосницький лад – ось причина зубожіння народу, його поневіряння. Ів. Франко пише, що від початку 40-х років Шевченко чимраз виразніше і сміливіше виступає на нову дорогу. Майже кожен його твір – це крок наперед по тій дорозі.

Молодий поет знаходить щиру підтримку з боку передових людей Росії: Радищева, Пушкін, Гоголя, Герцене. Їх ідеї формували суспільно-політичні погляди Шевченка.

У своїй критиці кріпосницького ладу і самодержавства Шевченка піднісся до нечуваної глибини і сили. На прикладах діяльності Чернишевського, Добролюбова, їх боротьби проти гніту влади Шевченко навчився різко виступами проти поневолення України. Він під найпильнішим поліцейським наглядом висловив свої погляди у творах “Сон”, “Кавказ”, “Як умру, то поховайте”, “О люди, люди небораки” та ін. Відомо, що ряд своїх творів поет написав у засланні, у найтяжчих умовах каторги. І в таких умовах Шевченко віри в у свій народ, в його перемогу, любов до життя.

Поет кидає грізне звинувачення всьому кріпосницькому ладу, бо він спотворює всю основу людського існування – працю, яка одна із щедрот людини перетворюється в непосилену каторгу:

“Черніше чорної землі

блукають люди, повсихали

Сади зелені, погнили

Біленьки хати, повалились,

Стави бур’яном поросли...”

Шевченко безстрашно розкриває нелюдяність гнобительського ладу. Кріпосне рабство – ганьба для людини. Художник – патріот з болем говорить, що від “тихого раю”, від людського щастя на цій сплюндрованій панами землі не лишилося й сліду:

“А кров та сльози, та хула,

Хула в сьому! Ні, ні, нічого

Нема святого на землі...”

Людина не заслуговує на такі страждання. Від природи людина вільна, і красива. Це панський гніт зробив її такою нещасною. Це грабіжницькі порядки позбавили людину краси, щастя, сонця.

Панське засилля, панські “закони” стоять на перешкоді людському щастю.

Саме тому поет виступає проти такого ладу, ладу вітчизняних гнобителів:

“З братами тихо живемо,

Лани братами оремо

У їх сльозами поливаєм”

Поет наголошує, що обличчя нації визначає не панівна верхівка, а трудовий народ. Між ними нема нічого спільного. Пани тільки прикидаються “патріотами” і захисниками рідного краю. Здираючи останню одежу з українського селянина самі проживають за кордоном і не дуже дбають за вітчизну.

Для Шевченка всі гнобителі – і українські, і російські, і польські – однаково ворожі і чужі народові. Усіх трудящих пост називає “люди”, а всі поміщики для нього – це “гади”, “буздушні грабіжники”, “мерзенна зграя”. Як і польські магнати та російські сатрапи укр. пани така ж сама свора, ворожа народові.

Протипанські переконання поета з часом все більше загострюються. Так, у вірші “Бували войни і військові свари” він показує, як всі оті “Галагани і Киселі і Кочубеї-Нагаї ” – це раби, підніжки царату. Це – недолюдки, які торгують правдою, “лихі людоїди”, лакеї самодержавців, які одцуралися народу, батьківщини, затавровані кров’ю народу. Вони засуджені на ганьбу і прокляття у віках. Поет віщує:

“Не стане удола святого

У вас не стане, - будяки.

Та кропиви – а більш нічого

Не виросте над ваш трупом”

Своєю поезією Шевченко проголошував нову ідею: любити і захищати народ і ненавидіти “своє” національне панство, боротися з ним як з гнобителями. Будь-яке примирення з цим ворогом є ганебною зрадою трудящих. Трудяще людство мусить перемогти: воно хоче жити у своєму домі, на прекрасній землі, очистити ту землю від віковічної мерзоти, бруду, дикого свавілля, а для цього потрібно знищити гнобительський лад.

Видатний грузинський поет Акакій Церетелі зустрівся із Т.Г.Шевченко в 1859 р. в Петербурзі (якраз тоді Шевченко повернувся із заслання) і почав розповідати йому епізоди життя грузинського народу. Шевченко уважно слухав, потім зітхнув і став говорити про Україну і пдсумував: “Як багато спільного у цього народу з нами!”. Далі Церетелі пише: “Ця перша і остання зустріч лишалася для мене світлим спогадом на все життя. З його слів я вперше зрозумів, як треба любити батьківщину і свій народ”

а поки що:

...Горе, горе!

Дрібніють люди на землі,

Ростуть і висяться царі!

Шевченко звертається до народу, до нас, переконує їх прокинутися од віковічного сну, “змити луду” з очей, побачити те, що є насправді. Адже ж панують “короновані кати”, від яких не можна чекати рятунку:

“... горе з вами!

Кого благи ви прийшли?

Кому ви сльози принесли?

Кому ви принесли сльозами

Свою надію?...

Чи ж кат помилує кого?”

Викриття самодержавства, боротьба проти ілюзій, які ще досить міцно трималися в глибинах мас, були одним із головних завдань революційно-демократичної пропаганди. Ось ця спрямованість творчості проймає усю літературно-громадську діяльність Шевченка.

Починаючи з “Гайдамаків” , “Сну”, “Кавказу” і аж до творів, написання незадовго до