Стає лячно, хочеться негайно йти звідси геть. Важко повірити, що тут могла прожити людина шістнадцять років. І спливають одне за одним вперті запитання: “За що? Як не здригнулась рука всесильного фаворита Катерини ІІ Потьомкіна, коли він підписував вирок своєму бойовому соратникові з часів переможної російсько-турецької війни? Як міг столітній дід витримати цю темряву, холод, сирість? Не помер, не збожеволів, не покінчив самогубством? Вийшов сліпим і гордим: не захотів повертатися на рідну землю – не ходити ж лицареві жебраком на закріпаченій Україні. Ліберальному цареві Олександрові І кинув глузливо: “Побудуйте для колодників справжню тюрму, щоб вони не мучились, як я, в сирих казематах фортеці”. Та не виконали прохання “вічного в’язня” навіть тюремники першої половини ХХ століття: зробили тюрмою храм Божий!

З глибоким слідом вражень залишив я Соловки – заворожений, глибоко діткнутий гіркотою і з полегшею в душі від усвідомлення, що тюрми, якими б страшними вони не були, згодом стають музеями”.33

У “Журавлиному крику” Роман Іваничук охопив великий проміжок часу: від повстання під проводом Пугачова аж до приходу на престол Олександра І. Вражає масштабність розмаху думки автора. Читач переноситься від простих селян до царського двору, з Росії, Соловків у революційну Францію. Вражає пізнання історії того часу. Іваничук в даному творі спромогається звести Катерину ІІ, Потьомкіна, Орлових, Суворова, українських козаків, представників тогочасної української, російської і навіть французької інтелігенцій, простих селян та спудеїв; представників духовенства. Перед читачем постає панорама життя тогочасної Російської Імперії і частково Франції, а також масштабні картини битв, заворушень, торжеств. Вражає глибина пізнання автором історії того часу.

У творі ведуться дві основні сюжетні лінії: Петра Калнишевського – останнього отамана Запорізької Січі та Петра Любимського – юного інтелігента і вигнанця з батьківщини.

У “Журавлиному крику”, початкова назва якого була “Меч і мисль”, Іваничук ставить проблему вибору способу боротьби: меч – сила фізична чи мисль – сила духовна, моральна. Петро Калнишевський символізує незламність українського прагнення до боротьби, незламність духу козака та, зокрема, українця. Петро Любимський постає, як прогресивна думка, що витає у народі, думка, яка сприймає обставини по реальному: шукає способів покращення життя народу. І він цей спосіб знаходить. Їздячи по Франції, зустрічаючись з просвітителями, Любимський бачить, що за неможливості користуватись зброєю, там користуються силою думки, слова. І тоді Любимський проводить паралель між Францією і Росією. Він бачить, що при теперішньому положенні найефективнішим буде спосіб боротися мислю, словом. Доносити їх до народу і будити його, підіймати на боротьбу, на спротив існуючій системі.