Конативний та денотативний компоненти в літературі

Процес створення номінативної одиниці передбачає, що слово повинно не тільки позначати, ідентифікувати об’єкт (номінативна функція), узагальнювати (синіфікативна функція), але і (експліцитно (імпліцитно) виражати відношення, почуття номінатора і реципієнта (емотивна функція). У виборі ознаки, що лягає в основу номінації і формує її внутрішньоформне значення, асоціативно-образного мотиву, закріпленого у внутрішній формі (ВФ) слова і оформлюючого семантику лексичної одиниці, суттєвим є емоційно-експресивний аспект, оскільки відображає не тільки відношення суб’єкта до об’єкта (представляє власне сприйняття предмета), але і відношення суб’єкта до адресата (намагається вплинути на сприймача), а також - адресата до предмета мовлення ( чи буде і як буде сприйматися об’єкт референтом). Адресат безпосередньо участі у процесі називання не бере, але “входить” у мовленнєвий акт, сприймається як “друга” особа (уявне).

Таким чином, емоційний аспект номінативної одиниці накладається на об’єктивно-комунікативний (номінативний), доповнює його, відбувається взаємодія раціонального та емоційного компонентів у значенні слова, що актуалізує проблему діалектики конотації та денотації імені.

На сучасному етапі розвитку семасіології немає визначеної теорії конотації, що зумовлене відсутністю типології лексичних значень (Телія, 9) та обов’язковістю конотативного компонента для значення слова (є лексичні одиниці, у яких відсутній конотативний елемент). Тому у широкому розумінні конотація “охоплює всю інформацію, яка доповнює денотативний зміст... Це суб’єктивні нашарування різного характеру...” (Шахов, 67). Таке розуміння конотативної семантики включає асоціацію, мовний паспорт номінатора, ідеологічні смисли, оцінку, експресію, образність, емоційність, стилістичність.

У вузькому значенні це – “емоційне, оцінне чи стилістичне забарвлення мовної одиниці узуального (закріпленого в системі мови) чи оказіального характеру” (Словн., 236), той компонент семантики, з допомогою якого виражається емоційний стан того, хто говорить, і відношення його до адресата, об’єкта і що співвідноситься з поняттям експресивності та експресивної функції мови.

Інтегральну позицію у семантиці слова займає денотативний аспект (“поняттєве” ядро значення, ..., об’єктивний компонент смислу, абстрагований від стилістичних, прагматичних, модальних, емоційних, суб’єктивних, комунікативних і т.п. відтінків” [6, 129]), який однак не може мислити ізольовано. Адже при конкретному вживанні лексичної одиниці у реципієнтів виникає “уявлення не тільки про якийсь окремий об’єкт, а й про його ознаки, властивості, дії, характеристики” [7, 22]. Як результат – виокремлюється додаткове значення, котре пов’язане із денотативними асоціативними зв’язками, тобто формується конотативний аспект семантики (конотація) слова (“компонент, що доповнює предметно-поняттєве (або денотативне) ... значення мовної одиниці” [6, 236]. Конотація часто є імпліцитним елементом смислу лексеми, семантичною модифікацією значення, яка включає в себе сукупність емоційно-оцінних забарвлень, що актуалізуються у процесі сприйняття слова ( у висловлюванні, в конкретній ситуації). Під час комунікативного акту вона передбачає “семантизування” “різних аспектів емоційно-психологічного стану суб’єкта висловлювання і його ставлення до предмета мовлення” [5, 80], вносить додаткове повідомлення про денотат.

Зіставляючи, поєднуючи, конотативне (денотативне у семантиці лексичної одиниці розглядається як первинне) вторинне, похідне (непохідне). У деяких випадках підкреслюється смислова вторинність конотативних значень, його “необлігаторність” (Телія, 11), тобто існування їх як синонімів нейтральних засобів називання.

Сучасні психологічні дослідження доводять, що емоційний стан, емоції у структурі людської діяльності виконують мобілізуючу чи компенсаційну функцію (стимулюють мовленнєвий акт, сприяють його розгортанню, допомагають здійснити вплив на реципієнта). Вони визначають емоціональний, конотативний компонент у структурі мовного цілого як препозиційне, передуюче денотативному значенню (Див. Так, 657).

Однак, зважаючи на те, що людина одночасно сприймає-називає (через денотацію) і виражає своє ставлення, оцінюючи сприймаючий об’єкт (через конотацію), логіко-предметне та конотативне у семантиці слова взаємодіють, є потенційно рівноправними. Перевага одного із аспектів виникає в залежності від комунікативних намірів номінатора: ідентифікувати, назвати референт чи виразити своє ставлення до нього.

Таким чином, конотативне чи денотативне у значенні слова перебуває в онтологічному зв’язку як раціональне та емоційне при ситуативно зумовленому домінуванні одного із елементів. Емоційно-оцінне та нейтрально-фактичне у семантичній структурі лексичної одиниці постійно взаємодіють, проникають одне в інше, підкреслюють одне одного, виконуючи функцію інформаційної компенсації.

Денотативний компонент значення вказує на конкретний об’єкт, ідентифікуючи характеризує (який?), однак не тільки визначає сам об’єкт, але й те, що зумовило його назву (чому?), тобто ознаку, що належить екстенсіоналу порівняння і виступає як ВФ імені. ВФ слова виступає мотивом для ціннісної інформації і оцінки з позиції особистісно-прогмагматичного сприйняття для усвідомлення можливості впливу на потенційного реципієнта. У ній фіксується не тільки результат сприйняття предмета, його конкретна ознака як представлення, але і психологічні передумови цього процесу (чому саме ця ознака, які асоціації викликатиме у сприймача). Можна стверджувати, що конотативна модальність орієнтована “на те, що є власне предметом називання і що імплікує денотативну модальність, а на екстенсіонал аналогії (Телія, 27). Таким чином, ВФ імені провокує виникнення емоційної реакції на об’єкт, котра формує емотивно-оцінне значення слова, яке доповнює логіко-предметне.

Значно розширюється функціональне навантаження конотативних внутрішньоформних номінативних одиниць у художньому тексті. Вони сприяють введенню у смислоструктуру тексту нової інформації, крім того, є чинниками, що формують “внутрішню когнітивно-модальну структуру тексту” [5, 80]. Конотативна семантика лексичних одиниць, які є елементами текстосистеми, оприявлює приховані смисли тексту, проектує характер сприйняття та ймовірну інтерпретацію тексту. Через посередництво конотативної тональності компонентів тексту реципієнтові надається можливість відкривати латентні смисли, розширювати семантичні рамки тексту.

Серед елементів текстосистеми, для яких характерний конотативний аспект у семантиці, варто виділити власні назви [Див. 3, 95]. Конотативність антропоніма розвивається на підставі ідентифікації конкретної людини, позначеної словом, та її характеристик. Особливості денотата, пов’язані з ним