Якось Поет зродив, що усю нашу попередню історію можна виразити сконденсовано-згустково: «Кращі серця нації залишилися в лісі, а її мозок витік за кордони».

Серед тих, хто, може, найдорожчі літа свої, красне здоров'я й інтелект свій залишив поза межами України, був нинішній ювілянт - ви-значний етнокультурний діяч європейського рівня і слави: поет і прозаїк, педагог та редактор, публіцист і організатор видавничого руху, історик літератури і маляр, блискучий оратор — великий за духом і розмахом діяльності українець — Богдан Лепкий; той митець, в чиїй філософсько-естетичній концепції домінантно виступала краса думки, краса ідеї та чину; той, що, жорстокими умовами відірвавшись від рідного ґрунту, звів затужнені очі до високості й згубив разом зі сльозою, як сумління цілого покоління:

Видиш, брате мій, Товаришу мій,

Відлітають сірим шнурком

Журавлі у вирій...

Чути кру-кру-кру,

В чужині умру...

Та почався Б. Лепкий як літератор на землі українській, — на Тернопіллі. То вже потому пов'ються-помережаться дороги у світи: до Віденських академії мистецтв та університету, Львівського та Ягелонського університетів, через вогниво знань яких пройшов Лепкий від студента до професора та завідувача кафедри. Коли сьогодні, на відстані часу, перечитуємо поезію, прозу, доку-менталістику, історико-літературознавчі студії письменника і вченого, то на-правду відчуваємо, як то тут, то там змінюються-переливаються і, наче промені, змигують етюдна споглядальність, фольклорна інтонаційність образів та символів, публіцистична панорамність, психолого-аналітична заглибленість. Але все це фіксуємо як результат потужної синтетичної праці. А початок, де він, той прапочаток, де ті корені, та генна першооснова, з якої почалося всесильне сходження у літературу й культуру?

Очевидним і незаперечним є той факт, що найсильніший, і, по суті, домінантний вплив на естетичне кредо Б. Лепкого мало родинне середовище, Поділля, з його невідцвітним фольклорно-етнографічним букетом. Сам же письменник у «Заспіві», одному з ранніх віршів, писав:

У примітці до оповідання «Підписався» автор не лише розкриває джерела його появи, а й вводить нас у те віконце, через яке можемо збагнути саму суть творчого методу: «Порукою до писання була мені не тенденція, а сама охота писати, передавати образи життя, якими являлися вони у призмі власного «я». Люди, котрих я малюю, — це здебільшого портрети, або студії з природи, але ніколи не фотографії». До речі, простудіювавши римітковий матеріал до оповідань «Мати», «Настя», «Над ставом», «Хлопка», «Скапи», «У таборі», «Гостина», «В глухім куті», «Звичайна історія», нарисів, образків та етюдів «Моя вина», «Твій товариш», «Старий двір», «Жінка з квіткою», «На ринку», «Двоє дітей», «Лежав при відчиненім вікні», «Ах, як цей папір пече!», переконуємося, що всі ці твори написані на конкретному матеріалі Поділля.

На жаль, у нашому літературознавстві раніше домінував напрям псевдосоціального, псевдо філософського аналізу літературного процесу.

Кожною, без винятку, літератора підганяли під заготовлені схеми. Коли ж не вписувалися деякі у вироблені ідеологією постулати, — їх вилучали з процесу, або ж пришивалися їм усілякі «ізми». У тому розряді не одне десятиліття перебував і Б. Лепкий. Має цілковиту рацію професор Микола Ільницький, коли стверджує, що «натура його (Б. Лепкого. — В. К.) радше споглядально-рефлективна, звернена всередину ліричного героя». Те, що характеризує власну проекцію Лепкого-поета наліризацію персонажу, часто відповідає і манері Лепкого-прозаїка: спогадовість і туга пронизують іноді оповідання, як то кажуть, від заголовка аж до прикінцевої фрази, або така туга як морально-філософський феномен десь коріниться в історичній пам'яті, у народнопісенній стихії. Справедливо ж зауважив свого часу професор Михайло Рудницький, що у художньому методі Б. Лепкого нероздільно співіснують «особистий смуток і смуток — з приводу народної недолі».

Б.Лепкий у ранніх віршах, оповіданнях, нарисах творив той «хлопський монолог» (М. Жулинський), який ішов із глибин життя, з глибокого знання найтонших порухів селянської душі. Літературознавець Ф. Погребен-ник відзначає у ранній прозі письменника «лірично-меланхолійний наст-рій... тихе й щире співчуття автора до знедоленого люду». На думку ж самого Б. Лепкого, найвища цінність, яка криється в літературних творах, — це «сила зворушливості, до сліз або до сміху, до найвищої розкоші або до глибокої розпуки...».

Недарма І. Франко після прочитання перших оповідань Б. Лепкого в то-дішній галицькій газетно-журнальній періодиці відзначав в огляді «Українська література за 1899 рік», що «індивідуальність Лепкого менш діяльна і політична, ніж в останніх українських новелістів (В. Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина, М. Яцків. — В. К); він має м'який, вразливий і поетичний характер; однак у його новелах є і щасливі моменти, красиві описи і добре висловлений тихий меланхолійний настрій (підкр. моє. - В. К.). Згодом у статті-огляді «Южно-русская литература» (1904 p.) I. Франко відзначав, що в оповіданнях та новелах і Б. Лепкого відбивається м'якість колориту і ніжність почуття.

Безперечно, Б. Лепкий як прозаїк у творах на історичні теми дотримувався наукових трактувань історичної епохи, часу, тла Але навіть у такому широкому художньому полотні, як роман «Мазепа», автор достатньо використовує не і тільки раціональну, а й емоціонально-почуттєву сферу, іншими словами, — душу. І як справедливо підмітив Микола Ільницький, «Мазепа» Лепкого не та демонічна постать, якою він постає у творах класиків західноєвропейської літератури...». Більше того, він нерідко проступає до читача з, внутрішнім плачем, бо обсіли його голову чорні птахи безвиході.

у Коли ж, скажімо, у невеликій історичній повісті «Вадим» (1903) автор