надто (лаконічний, скупуватий на художні засоби, хоча і маємо зворушливі замальовки природи, документалізовану трансплантацію народних звичаїв, то в нарисистиці — аж до разючості образна гама утверджує зміст «Далеко від зелених степів, серед білих ледів замучила його злочинна царська рука І навіть чайка не принесла нам від нього передсмертної вісти. В обіймах чорної тьми і білої стужі скостенів останній представник независимої України.
На відміну від Г.Хоткевича Б.Лепкий (1872-194J) був причетний до утво-рення української «Молодої Музи», те-оретично приймаючи естетичну програ-му «Молодої Польщі», яку очолювали С.Пшибишевський і С.Виспянський; підтримував творчі взаємини з О.Луцьким, П.Карманським, М.Яцковим, В.Пачовським та іншими. А от у власній творчості, з огляду, напевне, на літера-турну ситуацію, остерігався відверто «модернізувати». «Секрети» його ху-дожніх новацій ховала в собі епічність мислення письменника, виявлена в малій прозі. На це звернув увагу критик Лев Трубацький у передмові до збірки Б.Лепкого «З села» (1898).
Кракові Б.Лепкий став професо-ром Ягеллонського університету. Його тривала педагогічна робота втілилася в «Нарисах історії української літерату-ри» (1909), що мала кілька перевидань. Як зізнавався сам автор, йому найбіль-ше імпонувало «розслідити», як «есте-тичне об'являлося у нас у творах словес-них», а у своїх «Нарисах...» постулатом літератури він хотів покласти Красу, але, щоб підручниковим виданням охо-пити якомога більше явиш, змушений був писати його з погляду історичного. Така приблизно ситуація для Б.Лепкого склалася і в художній творчості, зокре-ма у прозі.
Як і В.Стефаник, письменник мав і свої особливості в переборюванні кла-сичної оповідної традиції: впливовість конкретного художнього епізоду. Лока-лізація і повторюваність ситуацій (про що постійно дається авторська вказівка в тексті, — «Матвій прийшов на своє місце», «цього року було як торік», «ста-ра біда», «минув рік, чи два, чи більше, не знаю» та ін.) при лаконічності викладу дають читачеві сталу модель поведінки людини за немовби законсервованих умов існування. Здатність «бачити» ти-пове посилюється споминами, широко введеними Б.Лепким до підоснов свого творчого методу. Правда, з наративними елементами в прозі письменника М.Євшан пов'язував і художні втрати.
За три роки до імперіалістичої війни Б.Лепкий, крім поетичних, мав п'ять прозових збірок («З села», 1898; «З життя», 1899; «Оповідання», 1901; «Кара та інші оповідання», 1905; «Ки-даю слова», 1911). Провідний мотив творчості письменника критикою виз-начений однозначно. Це — туга як концепційна домінанта, філософська категорія. Але якщо в поезії перева-жають ностальгічні почуття людини, що живе поза батьківщиною (вони є Першопоштовхом до творчості), то у прозі туга «запрограмована» в самому тексті. Герої оповідань Б.Лепкого (селяни, священики, учителі) щільно за-тйснуті тяжкими обставинами життя, загнані у безвихідь («Гусій», «Звичай-на історія»), обплутані павутиною за-бобонів, з яких несила вирватись («В глухім куті», «Кара»); звідси таке дбай-ливе нотування виявів селянської ак-тивності («Іван Медвідь», «Дочекався» та ін.), увага до непомітних героїв культурної праці з їхньою здебільшо-го тяжкою долею («Оля», «Аванс»). А якщо повна свобода й приходить, то, як правило, зі смертю («Настя») або внаслідок усвідомлення людиною зв'язку з природою («Мій товариш»). Але найповніше характер своєї «іде-альності» автор висловив у повісті «Зломані крила» (1897), стверджуючи, що за всіх економічних негараздів від багатьох бід людину утримувала б па-м'ять про свою душу.
«Прорив» у сферу героїчного, коли особистість здатна змінити навіть істо-ричні обставини, Б.Лепкий зробив в історичній прозі, яка писалася вже за пореволюційних часів (повісті «Крутіж», «Сотниківна», «Орли», тетралогія «Ма-зепа»).