Лемки — західнокарпатська етнографічна група українського народу, що мешкає по обох схилах Бескидів між річками Сян та Попрад західніше від річки Уж. Їхня доля складалася драматично: з XI ст. південна частина Лемківщини була зайнята угорцями, у XIV ст. решта її території підпала під владу Польщі, а після її поділу у 1772 p. — під владу Австрії, з розпадом у 1918 p. Австро-Угорщини вона була поділена між Польщею та Чехословаччиною, по закінченні другої світової війни за угодою з Польщею значна кількість лемків переселилася в Україну (Львівську, Тернопільську, Миколаївську та Херсонську області), а ті, що залишилися в Польщі, були депортовані в її західні воєводства. Нині лемки проживають в Перечинському та південній частині Великоберезнянського районах Закарпатської області, а також у гірській частині південного сходу Польщі.

Стосовно походження лемків та етимології їхньої назви більшість дослідників погоджується з тим, що вони є одним із відгалужень давньослов'янського племені білих хорватів, які у VI-VII ст. мешкали у Західних Карпатах. Пізніше вони частково мігрували, частково змішалися з іншими східнослов'янськими племенами, прийнявши назву русів, русинів — жителів Київської Русі. Ця усталена точка зору дещо скоригована М. Худашем, котрий обстоює антропонімічну гіпотезу походження лемків та їхнього етноніма від власного імені людини — Лемко. Має поширення і більш давня гіпотеза, сформульована І. Верхратським, В. Гнатюком та І. Франком. Вона пов'язує етнонім «лемки» з прізвиськом, яке нібито давали їм сусіди через уживання частки лем у значенні «лише». Є, однак, дані про те, що праслов'янська мова мала корінь «лем», що слугує опосередкованим свідченням прадавності генетичних витоків лемків.

Традиційно-побутова культура лемків ґрунтується на східнослов'янській і загальноукраїнській основах і позначена локальною самобутністю. Будівництво житла, як і організація інтер'єру, відповідали українським традиціям. Внутрішнє планування, наприклад, включало обов'язкове розміщення печі зліва від входу, а покутя — навпроти дверей. Щоправда, у лемківській хаті найпочесніше місце не обмежувалося покутям, воно займало всю «червону» стіну, прикрашену образами. Своєрідністю визначалася і піч, вустя якої — не так, як скрізь по Україні — виходило до причілкової стіни.

Поєднання загальноукраїнських та лемківських елементів яскраво простежувалося також в одязі та їжі. Одяг шився, як правило, з лляних або полотняних тканин, окрім верхнього, шитого з сукна. Жінки носили вишивані сорочки з великою кількістю складок біля коміра, складчасті спідниці (фартухи), а зверху вдягали суто лемківські безрукавки — керсетки. Чоловіки також одягали безрукавки (бруслики) на сорочки, котрі не прикрашалися вишивкою. Колоритним довершенням костюма слугували верхній сукняний одяг — чугані, на ногах — керпці, на голові — капелюхи з павиним пір'ям, а також шкіряні пояси — югаси. Щодо їжі лемків, то вона не відрізнялася різноманітністю: основними її видами були прісний хліб (ощипля, осух), каші (чир, куляша, панцаки) та галушки з бринзою, капустою або маком.

Відносна простота побутових речей, утім, компенсувалася мальовничістю витворів народного мистецтва — насамперед вишивки з переважно геометричним орнаментом, різьблення по дереву, а особливо писанкарства та прикрас із бісеру. Серед останніх широкого визнання набули нагрудні прикраси у вигляді заокругленого коміра — кризи.

3. Етнографічні групи українського Полісся

Ряд етнографічних груп побутували на Поліссі. Їх походження викликане різними мотивами. Етнонім литвини, більш поширений у минулому, був пов'язаний з державно-політичними факторами, він стосувався частини поліського населення, яке в XIV-XVI ст. входило до складу Литовського князівства. Найчастіше так називали білорусів південного Полісся сусідні народи, зокрема українці.

Найбільш поширена назва поліщуки (вперше зафіксована в документах XVII ст.) охоплювала українське та білоруське населення в межах території історико-етнографічної області Полісся. Тутейші — назва окремих груп населення Полісся та Волині з нечітко визначеною етнічною самосвідомістю. Відомо, що десятки тисяч тутейших при проведенні польських переписів потрапили лише у підсумкову рубрику як «інші» і не були зараховані до українського та білоруського населення.

Деякі назви тих або інших етнічних груп відтворюють складні етногенетичні процеси. Відомо, наскільки поширеною в Україні була назва черкаси, яка вживалася в офіційних документах Російської держави XVI-XVII ст. щодо значної частини українського населення Середньої Наддніпрянщини, зокрема козацтва. Питання про походження цього етноніма привертало увагу багатьох дослідників (М. Карамзін, Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич, М._Максимович, М. Грушевський, радянські вчені В. Горленко, А. Карсанов та_ін.), однак і в наш час не може вважатися остаточно вирішеним. Одні пов'язують його з назвою міста Черкаси, поблизу якого було чимало козацьких осель, інші — з північнокавказькими адигами або чорними клобуками та іншими тюркомовними народами.

Принаймні до другої половини XVII ст. зберігали самоназву і своєрідні риси культури так звані севрюки — нащадки давніх східнослов'янських племен Сіверської землі, які були розселені в долинах річок Десни, Сейму та Сули. Вважається, що вони брали участь у формуванні всіх східнослов'янських народів: росіян, українців та білорусів.

Поліщуки — етнографічна група українців, яка розташована в районі українсько-білоруського міжетнічного порубіжжя і містить у собі риси як української, так і частково білоруської культур. Основним ареалом проживання поліщуків було Поприп'яття та Погориння, що нині включає північні райони Луцької та Рівненської областей.

Назва «поліщуки» пов'язана з топонімом «Полісся», котрий існує ще