Будучи однією з провідних постатей у повоєнній французькій літературі, Камю в цей час зближується з Жаном Полем Сартром. Та шляхи подолання абсурдності буття у Сартра і Камю не збігаються, і на початку 50-х років, внаслідок серйозних ідеологічних розходжень, Камю пориває із Сартром та з екзистенціалізмом, вождем якого той вважався. В "Бунтуючій людині" (1951) Камю розглядає теорію і практику протесту проти влади впродовж сторіч, критикуючи диктаторські ідеології, зокрема комунізм та інші форми тоталітаризму, котрі посягають на свободу і, відповідно, на гідність людини. Хоча ще 1945 р. Камю говорив, що у нього "надто мало точок зіткнення з модною нині філософією екзистенціалізму, висновки котрої облудні", саме заперечення марксизму привело до розриву Камю з марксистські настроєним Сартром.

В 50-і роки митець продовжує писати есе, п'єси, прозу. 1956 р. він випускає іронічну повість "Падіння", в котрій суддя Жан Батист Клеманс зізнається в своїх злочинах проти моралі. Звертаючись до теми провини й покаяння, письменник широко користується в "Падінні" християнською символікою.

1957 року Камю було присуджено Нобелівську премію "за величезний внесок у літературу, який виявив значення людської совісті". Вручаючи йому премію, Андрес Естерлінг, представник Шведської академії, відзначив, що "філософські погляди Камю народилися в гострому протиріччі між прийняттям земного існування та усвідомленням реальності смерті". У своїй промові Камю сказав, що його творчість заснована на бажанні "уникнути відвертої брехні та протистояти гнобленню".

Коли Камю отримав Нобелівську премію, йому було 44 роки, і він, за його власними : словами, досяг творчої зрілості; у письменника були широкі творчі плани, що засвідчують записи у блокнотах та спогади друзів. Однак планам цим не судилося збутися: на початку 1960 р. письменник загинув п автомобільній катастрофі на півдні Франції.

Хоча творчість Камю викликала по його смерті жваві дискусії, більшість критиків вважають його однією з найзначущіших постатей свого часу. Камю, показавши відчуженість і розчарування повоєнного покоління, вперто шукав вихід із абсурдності сучасного існування. У некролозі, надрукованому в італійській газеті "Вечірній кур'єр", італійський поет Еудженіо Монтале писав, що "нігілізм Камю не виключає надії, не звільняє людину від розв'язання складної проблеми: як жити і померти гідно". На думку американської дослідниці Сюзан Зонтаг, "проза Камю присвячена не стільки його героям, скільки проблемам провини і невинуватості, відповідальності і нігілістичної байдужості". Вважаючи, що творчість Камю не "відрізняється ні високим мистецтвом, ні глибиною думки", Зонтаг заявляє, що "його твори відрізняються красою зовсім іншого плану, красою моральною". Англійський критик А.Альварес дотримується того самого погляду, називаючи Камю "моралістом, який зумів піднести етичні проблеми до філософських".

3. Роман “Чума” – вершина творчості А. Камю

Найкращий твір Камю — «Чума» (1947). В алжирському містечку Оран спалахує чума. Протягом дев'яти місяців триває пошесть, містечко повністю ізольоване від світу, дев'ять місяців для оповідача доктора Ріє і його команди не вщухає напружена боротьба за кожне людське життя. І, нарешті, чума відступає, епідемія згасає, до міста повертаються люди, тварини, проте «бацила чуми ніколи не щезає, десятиліттями вона може дрімати десь у закутку, і, можливо, настане день, коли на лихо і на науку людям чума розбудить пацюків і пошле і'х конати на вулицях щасливого міста».

Альбер Камю пише докладну хроніку чуми як страшної хвороби через розповідь лікаря Ріє, котрий є свідком і учасником, організатором подій, залучає нотатки і щоденники ще одного борця з чумою — Тарру. Він також включає у твір історичний екскурс, в якому повідомляється про всі відомі людству випадки епідемії. Проте багато деталей наводять на думку, що його оповідь не є лише хронікою конкретної пошесті, що і задум і витлумачення події набирають певного філософського сенсу.

У самому містечку Орані, що знаходиться у Середземномор'ї, бракує зелені, зате вдосталь пилу й вітрів, напевно, воно таке непривабливе, бо люди в ньому живуть, кохають і працюють задля грошей. Чума несе з собою смерть, позбавляє майбутнього, поширює страх. Місто ізольоване від світу, замкнене, перетворене на концтабір, і кожна людина в ньому почувається гранично самотньою, безпорадною, відчуженою. Чума набирає сили, люди помирають масово, їх не встигають ховати як то годиться, а починають звалювати в рови, накидати трупи на платформи трамваїв, спалювати в крематоріях... І життя, і смерть позбавляються святості, таємниці, гідності. Особистість перетворюється на ніщо. Всі ці прикмети, так само, як і вказана дата — сорокові роки нашого століття — безпомилково вказують на аналогію чуми з фашизмом, від якого тільки-но звільнилася повоєнна Європа (до того ж, термін «коричнева чума» вживався дуже широко).

Але ж немає в Орані жодних конкретних особливих прикмет організації життя, воно ніби абстраговане, позачасове, сучасне, тобто, йдеться про існування людини в XX ст. Що може в такому позаісторичному часі і просторі означати чума?

Кожна з головних діючих осіб цього твору намагається по-своєму відповісти на це запитання. Отець Панлю вважає, що це кара Божа, яка падає на грішників. Але смерть безневинної дитини спростовує таке припущення.

Батько Тарру колись виніс людині смертний вирок. Відтоді його син почувається «зачумленим», причетним до зла, і власним подальшим життям намагається позбутися своєї провини: він добровільно веде найактивнішу боротьбу з чумою, стає найближчим другом і помічником