Зарубіжна література

Реферат

Французька література кінця 19 ст

план

1. Політична та літературна ситуація Франції кінця ХІХ століття

Французьку літературу можна по праву визнати антологією вільнодумства, інтелектуальної широти, сміливих дерзань. Від Вольтера до Ролана та Барбюса література Франції знаменита великими письменниками, велич яких визначалась їх суспільною роллю.

Історія французької літератури це й історія боротьби напрямків. У певному смислі завжди існували та існують досі “дві Франції”. У їх боротьбі незмінно перемагала в минулому Франція з душею вільнодумця й бунтаря, вільна й широка. Минуле ж – не мертвий каталог, не бібліографічний довідник минуле культури має надзвичайну здатність бути живим теперішнім. Тим паче минуле містить дійсно великий художній досвід, який виробив бездоганний смак та почуття міри.

Перед кожним, хто починає вивчати французьку літературу, постає дійсно епічна картина життя нації через життя національної літератури, цього незрівнянного дзеркала та центру специфічних особливостей національного характеру. Цивілізація, створена феодальним суспільством, змінилася цивілізацією нового часу та нового суспільства – буржуазного. Потім намітились риси занепаду цього суспільства і в його надрах проявились паростки соціалістичної цивілізації. Кожна історична епоха має свою художню аналогію, до рішучого кінця доведені принципи естетичного освоєння дійсності, будь то література Середньовіччя чи Відродження, класицизм чи просвітництво, романтизм чи реалізм нового часу, модернізм чи соціалістичний реалізм.

Серед національних варіантів літературного процесу французька література виділяється особливою завершеністю, класичною виразністю різних типів розвитку та художніх течій. Література Франції відобразила надзвичайно багатий суспільно-політичний досвід цієї країни. Вже з 70-х років ХІХ століття тут розкрилися протиріччя нової епохи, які постали в гострій боротьбі чітко визначених художніх принципів.

4 вересня 1870 року у Франції була проголошена республіка. На рубежі ХІХ-ХХ століть Європа жила тривожним очікуванням змін. Франко-прусська війна (1870-1871), що велася в ім’я “вищих” інтересів Франції та Німеччини, владно змінила плин часу і перебіг історичних подій не лише в Європі.

18 березня 1871 року робочий люд Парижа, доведений до відчаю політикою уряду, повстав. Так починалася Паризька комуна – перша пролетарська революція.

10 травня у Франкфурті-на-Майні було підписано мирну угоду, згідно з якою Німеччина одержувала Ельзас, Східну Лотарингію і контрибуцію у 5 млрд. франків. Франція змушена була змиритися зі своєю національною ганьбою.

21 травня 1871 року версальці (політичні та ідеологічні противники Паризької комуни) увійшли до Парижа, який мужньо обороняли комунари. Сили були нерівні: версальцям допомагали війська Вільгельма І. 28 травня 1871 року Паризька комуна перестала існувати.

Таким був сповнений тривог і трагедій переддень ХХ століття – той рубіж віків. Який вибрав своїх співців і визначив долю їх самих і їхніх творів.

Паризьку комуну оспівали, звеличили, прославили й увічнили у своїх творах Луїза Мішель, Етьєн Каржа, Ежен Потьє. Пробуджені грозовими подіями, вони створили прекрасну у своїй щирості літературу, осяяну щедрим сонцем надії.

І ці ж самі історичні потрясіння сприяли появі митців, які прагнули прислужитися лише красі поетичного слова, стояли осторонь буремних подій і служили не ідеологіям, а мистецтву. Одні з них визнавали найважливішим “музику у слові” (Поль Верлен), інші вважали, що мистецтво не виражає нічого, крім самого себе (Оскар Уайльд).

Проте, втілюючи різні за своєю природою і суттю мистецькі принципи, ці тенденції у цілісному літературному портреті доби рівноправні і доповнюють одна одну. Підтвердження цього – художній досвід натуралізму, реалізму і символізму.

Формування реалізму у Франції було прискорена рядом обставин. З одного боку – виникненням романтичного історизму та соціально-критичним пафосом романтизму. Вже романтизм приступив до осмислення сучасності. З іншого боку, – особливостями самої епохи, яка поставила мистецтво Франції перед новим об’єктом пізнання і одночасно новим противником – самонадіяною буржуазією.

Класичний шлях Франції як країни буржуазії, яка перемогла, утвердилася і опинилася у полоні кризи, що почалася, визначив шлях розвитку та характер французького реалізму. Він став найвищою точкою західноєвропейського, критичного, викривального реалізму.

“Доктор соціальних наук” Бальзак проаналізував механізм буржуазної системи, виявив її таємниці; Флобер відтворив суть та образ “світу кольору плісняви”, цього гнітючого плоду столітньої буржуазної історії Франції.

Негативна етика Флобера підживлювала пафос безжальних викривань та визначала неминучу обмеженість та суперечливість реалізму флоберівського типу. На ґрунті флоберівського реалізму, точніше кажучи, на ґрунті флоберівського світосприймання виростали й ворожі реалізму плоди – передумови і натуралізму, і “чистого мистецтва”.

Так формувалися характерні, “флоберівські” протиріччя Мопассана.

На думку Франса, Мопассан має “три значні достоїнства французького письменника – ясність, ясність і ще раз ясність. Він наділений почуттям міри та порядку, що притаманне нашій расі. Він пише так, як живе хороший норманський фермер, – бережливо й радісно. І додавав: “Стислість й точність – ось якості справжнього французького генія”.

2. Гі де Мопасан-реаліст

Могутній критичний реалізм Мопассана дозволив йому створити у романах правдивий образ палко любимої Франції з усіма соціальними протиріччями. Вони мучили письменника, але знайти виходу з них він не міг.

Мопассан народився у стародавній дворянській родині у Нормандії. Його дядько Альфред ле Пуатвен був другом Флобера. Отже, першим справжнім вчителем Мопассана був Флобер. Флобер передав Мопассану багато сторін свого світогляду, свої позитивістські погляди, свій соціальний скептицизм і свою ненависть до буржуазного суспільства. Флобер вважав, що мистецтво повинно бути об’єктивним, безликим, тобто не повинно містити авторських оцінок, бо справа письменника бути лише зображувачем правди життя. Вдумливий читач мав самостійно зрозуміти авторські ідеї і зробити з них висновки. Він вчив Мопассана вмінню відбирати головне і типове,