Тема кохання в збірці Г. Гейне “Книга пісень”

План

Вступ

Генріх Гейне – одна з найпомітніших постатей в історії німецької літератури ХІХ ст., найбільший лірик епохи. Його справедливо називають співцем кохання і природи. Він зворушливо оспівав те найкраще, що властиве людині: її здатність щиро кохати, любити землю і природу, у простих і зворушливих рядках передав глибину й силу почуттів і переживань людини. Гейне був ліриком за покликанням, хоча й творив у жанрі драми та роману. Він прийшов у літературу на межі 20-х років. Його поетична творчість в основному розвивалася в річищі, прокладеному фольклорно-народною течією, а сам митець вважав себе останнім поетом “вільної пісні романтизму”. Водночас його творчість не вміщується в усталені рамки романтизму, примхливо переплітаючись з реалістичними та іншими тенденціями, що розвивалися в тодішній німецькій літературі.

Не було, мабуть, жодного сучасного поетові суспільного чи мистецького явища, яке не дістало б осмислення і оцінки в його творах. Тому літературний доробок Гейне став правдивим і своєрідним літописом доби. Цей літопис водночас відбив складність і суперечливість поетового світогляду, що перебував у невпинному розвитку, визначеному змінами, які відбувалися в економічному, соціальному, духовному житті суспільства.

Різнобічність громадських і культурних інтересів зумовила розмаїття творчої спадщини Гейне. Та в літературу Гейне увійшов насамперед як автор чудових поезій.

Світову славу принесла Гейне “Книга пісень” видана 1827 року. До неї увійшли поезії 1816-1827 років, що публікувалися раніше окремими циклами або збірками. Проте поет включив до “Книги пісень” далеко не всі свої вірші згаданого періоду. Відібраний матеріал він побудував так, що “Книга пісень” набула характеру своєрідного ліричного щоденника, твору, цілісного за композицією, змістом і формою.

Тема кохання – провідна тема збірки “Книга пісень”, дослідженню цієї теми і присвячена дана робота.

Мета роботи – показати самобутність і своєрідність Г. Гейне як тонкого лірика, як поета “вільної пісні романтизму”.

Робота складається з вступу, основної частини, висновків та списку використаної літератури.

I. Жінки і кохання в житті і творчості Г. Гейне

Німецький поет Генріх Гейне, здавалося, з моменту своєї появи на світ був ніби зітканий з протиріч. Так, він відчував себе полум’яним патріотом, а йому навісили ярлик відщепенця, що ненавидить свою батьківщину. Тісно душевно пов’язаний з рідним краєм, жив на чужині. Був євреєм, хоча й не любив єврейства. Мріяв про жінок тонкого розуму і почуттів, а зв’язав своє життя з неписьменною простолюдинкою, підібраною на одному з паризьких бульварів. Він чудово володів німецькою мовою, писав нею, а виріс в середовищі, де говорили лише французькою, і останні двадцять п’ять років свого життя провів у Франції. Іронізуючи над романтизмом, він, за суттю, був романтиком. Душа його тягнулася до мирного життя, а він вимушений був брати участь в оскаженілій політичній і літературній боротьбі. Володіючи зброєю насмішки, він нікого не жалів: ані ворогів, ані друзів. Але все ж таки і тут він не був до кінця послідовним. Деякі жінки ніколи не потрапляли під стріли його сарказму. І в першу чергу це його мати і сестра.

Своїй сестрі Гейне присвятив цикл віршів “Нова весна”.

Хто така “маленька Вероніка” з гейневської ліричної біографії залишається таємницею. Відомо лише, що це було перше кохання поета. Перше і трагічне. Поет увічнив її пам’ять у “Дорожніх картинах” і в інших творах.

Вже знаходячись на краю могили, Гейне не міг забути “маленької Вероніки”, що являлася йому на зорі юності. З її образом пов’язане часте згадування в образі Гейне квітів резеди.

В той період життя Гейне, здавалося, смерті тих, до кого було звернуто серце, переслідували його. І якщо “маленька Вероніка” була резедою, то гімназистка А. – ранковою росою. І ця обожнювана Гейне дівчина померла. Так вже в гімназичні роки він пережив горе і біль утрати і був отруєний тими негараздами, котрі людина зазвичай пізнає значно пізніше.

Йозефа (Зефхен) вивела поета з сумної меланхолії і повернула з містико-романтичних висот на землю. Свій роман з нею він чудово описав в “Мемуарах”: “Вона не примусила себе довго умовляти, пішла в комору і одразу ж предстала перед моїми очима з величезним мечем, не дивлячись на те, що у неї були такі слабкі рухи, розмахнулася їм з великою силою і, жартома погрожуючи, проспівала:

Чи мало тобі гострого меча цілувати,

Божу останню благодать?

Я відповідав їй в тому ж тоні: “Не мило мені цілувати гострий меч – миліше мені цілувати Руду Зефхен”.

Я поцілував її не лише тому, що ніжно її кохав, але ще й з презирства до старого суспільства і до всіх його темних забобонів, і в цю мить в мені загорілися вогні двох пристрастей, котрим я присвятив усе наступне життя: любов до прекрасних жінок і любов до французької революції...”

Чаклунський поцілунок Зефхен розбудив в душі поета вулкан пристрастей. Для їх виходу назовні потрібен був предмет. Їм виявилася Амалія, донька багатого дяді Соломона з Гамбурга. Амалія Гейне відрізнялася холодним, гордим характером. Вона презирливо дивилася на сімнадцятирічного хлопця Генріха, який уявляв себе поетом, і звичайно, відштовхнула його. Генріх тяжко переживав цю особисту драму. Пізніше, вже наприкінці життя, він визнавав: “Амалія, через яку я пролив чимало сліз і став пити, щоб приборкати своє горе, була першою весняною квіткою в країні моєї мрії”.

Гордій Амалії Гейне присвячує свої знамениті “Сновидіння”, “Пісні”, “Ліричне інтермецо”, “Знову на