В цикл “Ліричне інтермецо” увійшов шедевр світової лірики, знаменитий вірш Гейне “На півночі дикій стоїть одиноко на голій вершині сосна...”.

Сім років по тому в Гейне прокинулося кохання до молодшої сестри Амалії – Терези. Але і ця дівчина не відповіла йому взаємністю. Терезі Гейне присвятив вірші “До дівічника”, “До Лазаря”. Звертаючись до неї, він сповідується:

Коли сестра сміється –

Я милу в ній пізнаю:

У неї ті сам очі,

Що юність згубили мою.

В більшості віршів Гейне зустрічається тема нерозділеної любові. Звідси їхня сумна колористичність. Багато його творів є автобіографічними. Між автобіографічністю і експресивною тональністю існує прямий зв’язок. Образи жінок в його ліриці зазвичай контрастні: скромна жінка і “демонічна” (“Не раз граючись зі свою єдиною, нащупував я хвіст зміїний”). Гейне не лише в публіцистичних віршах, а у любовній ліриці прагне до сюжетності. В жанрово-стильовому плані він полюбляє вірші-сновидіння, ліричне інтермецо, пісні, сонети, балади. Мотиви любові поєднуються у нього з мотивами смерті, роздумами про безсмертя душі.

У нього зірки розмовляють одна з одною “тією чудною мовою, яка ніякому в світі лінгвісту не знайома”. Це – мова любові.

Як істинний великий поет, Гейне все ж вище за любов ставить в житті Поезію, котрій він присвятив всього себе.

Розглядаючи тему “Кохання в збірці Г. Гейне “Книга пісень” мимоволі виникає думка, що вона є наскрізною в його творчості. Ось що про це пише сам поет: “В молодості любов проявляється більш бурхливо, але вона не така сильна, не така всемогутня, як пізніше. До того ж в молодості вона не настільки стійка, так як тоді і тіло теж любить, хоче плотських одкровень в любові і віддає ніби у борг душі всю несамовитість своєї крові, весь надлишок своєї мускульної сили. Пізніше, коли остання іскра згасає, коли кров повільніше тече у жилах, коли тіло вже не влюбляється, любить лише одна душа, безсмертна душа, і так як до її послуг вічність, і так як вона не настільки немічна, як тіло, вона любить не поспішаючи і вже не так бурхливо, проте міцніше, безкінечно глибше, надлюдські.”

Гейне до кінця своїх днів був полум’яним прихильником жіночої вроди. Незадовго до смерті, він, розбитий паралічем, нерухомий, майже помираючий, велів віднести себе до Лувру, щоб в останній раз насолодитися божественною красою Венери Мілоської.

II. Характерні особливості збірки Гейне
“Книга пісень”

2.1. Традиції і новаторство інтимної лірики Гейне

“Книга пісень” являє собою ліричну повість, об’єднану однією спільною темою – темою любові. У віршах “Книги пісень” нашли відображення переживання поета, пов’язані з почуттям нерозділеної любові до кузини Амалії; дослідники творчості Гейне знаходять тут сліди і інших юнацьких захоплень. Однак величність Гейне-поета виявилася в тому, що у інтимно-ліричній темі, яка складає основу більшості віршів “Книги пісень”, він зумів відобразити істотні риси свого сучасника – молодої людини 10-20-х рр. ХІХ століття.

Складається “Книга пісень” з чотирьох циклів – “Страждання юності”, “Ліричне інтермецо”, “Знову на батьківщині”, “Північне море”. Гейне дотримувався принципу циклічності. Кожній частині книги притаманна певна смислова, тематична, художня єдність, власний колорит. Місце кожного вірша точно визначено його зв’язками з попередніми і наступними. У перших трьох циклах провідною є тема нещасливого, нерозділеного кохання, яка по-різному інтерпретується в кожному з них. “З мого великого болю творю я пісні маленькі”, - говорить поет і гірко зауважує: “Книжка ця – то тільки урна з попелом мого кохання”. В останньому розділі домінує тема природи. Проте, хоча вірші “Книги пісень” надихалися нерозділеним коханням молодого поета до Амалії, в них відбиті не лише інтимні переживання Гейне. Тут вічна історія трагічного кохання набуває загальнолюдського звучання, характеризує стан душі сучасної письменникові молоді, юнака, здатного глибоко мислити, тонко відчувати, наділеного щирою, вразливою душею.

У тому, як Гейне розповідає про кохання, вражає невичерпне багатство емоцій, мистецтво відтворювати найвитонченіші відтінки людським думок і почуттів. Адже юного Гаррі і Амалію не пов'язували, власне, ніякі конкретні стосунки, хлопець зазнавав від дівчини лише зневаги й глузувань. Тож всі оті «сюжети», що постають у «Книзі пісень»,— тільки гра могутньої уяви поета, майстерне, психологічно скрупульозне розкриття мрій, фантазій, бажань охопленої щирою пристрастю людини, рухлива панорама до краю напруженого духовного життя ліричного героя.

То він з тверезою гіркотою усвідомлює, що кохана ніколи його не любила й не любитиме. То сподівається, що вона все ж таки його кохає, а що ґрунт для таких надій надто хисткий, він фантазує, уявляючи різноманітні обставини, що руйнують його щастя: кохану забирає смерть, викрадають пекельні сили, її видають заміж за іншого, і вона безмежно нещасна... Вона кохала героя, а потім його покинула п забула, вибрала іншого і гірко за це розплачується... Вийшла заміж за іншого тільки тому, що втомилася чекати поета... Вона прагне оживити його, мертвого, й підняти з труни... Вони кохали одне одного, але вперто мовчали й розлучилися ворогами... Він зустрічається з коханою в старості — убогою, хворою жебрачкою й знову готовий присвятити їй своє життя...

Душу героя розривають суперечливі почуття. Він покірно кориться своїй долі і несамовито проти неї бунтує. Здатний цілувати східці, де ступали ноги коханої, і виливає на неї гнівні докори. Шукає забуття в коханні до іншої і прагне смерті. Йому здається, що він уже звільнився від своїх тривалих мук, і водночас вбачає в них болісну насолоду. Сміється з власних страждань