Назвою “Книга пісень” Гейне визначив жанр своєї лірики. Однак простота і щирість народних пісень, до яких звернувся Гейне, поєднались у нього з світосприйняттям людини ХІХ ст. До збірки включено також чимало віршів, написаних в жанрах сонета, балади, романсу.

“Книгу пісень” часто називають “романом у віршах”. Історія духовних пошуків молодої людини часто ставала предметом романного зображення в літературах інших країн, де жанр роману був більш розвинутим.

Поетичний хист Гейне формувався в атмосфері панування романтичної літератури, і “Книга пісень” як художнє дослідження психології людського кохання стало значним внеском у розвиток романтизму. Естетична програма поета-початківця відбита у невеличкій статті “Романтика” (1820), в якій Гейне висловлює своє розуміння романтичного мистецтва. З романтизмом, як зазначає дослідник творчості Гейне Н. Матузова, його ріднить насамперед зв’язок з народною творчістю. “Як і народні пісні, його вірші пройняті задушевністю, ліризмом, щирістю, прозорістю форми, простотою лексики, безпосередністю і природністю. Гейне вдається до таких характерних для фольклору виражальних засобів, як паралелізми, лексичні й синтаксичні повтори, повтори словосполучень, смислових, образних, словесних контрастів і антитез. Як і в народних піснях, у поезіях “Книги пісень” живе музична стихія, вони надзвичайно мелодійні, і цим пояснюється їхній незвичайний успіх серед композиторів” Матузова Н. М. Генріх Гейне. Життя і творчість. – К., 1984. – С. 30. .

Однак зв’язок Гейне з фольклорною традицією був іншим, аніж у його попередників. Він спирався на народну пісню з їхніх рук, зокрема черпав з прекрасного збірника “Чарівний ріг хлопчика”, зібраного і виданого Арнімом і Брентано. У листі до популярного тоді поета-романтика В. Мюллера Гейне писав про відмінність своїх віршів від народної пісні: “Які чисті, які ясні ваші пісні, і всі вони – пісні народні. В моїх піснях, навпаки, певною мірою народна лише форма, а їхній зміст належить “цивілізованому” суспільству, скутому умовностями”. Знайдена самим Гейне формула його ставлення до народної пісні звучить так: народна форма і сучасний зміст.

Далекий від народнопісенного ліричний герой збірки – це скоріше німецький інтелігент свого часу, внутрішній світ якого, почуття і переживання виражені в народнопісенних формах і образах. Цей герой, що схвильовано вбирає в себе враження довколишнього світу, багатовимірний, він буває то іронічно насмішкуватим, то романтично піднесеним, але незмінно відчуває свою перевагу над “цивілізованим” світом філістерів. Але поведінка ліричного героя не спрямована лише на демонстрацію своєї переваги над нікчемною дійсністю. Кредо ліричного героя – без кохання немає щастя, без щастя неможливе життя. Він цілком романтичний герой.

Важливим елементом поетики “Книги пісень” є романтична іронія. Вона, на думку Ф. Шлегеля, є найповнішим виявом свободи митця, який завдяки їй піднімається над дійсністю, і над самим собою. Іронія Гейне виходить із художнього досвіду попередників (іронічне обігрування романтичної мрії, самоіронія), усе ж вона нова, тому що інтелектуальна за своєю природою і пов’язана в значній мірі з аналітичним художнім мисленням поета. Якщо для ранніх романтиків іронія була засобом піднятися над оточуючою прозою життя, то у Гейне (як і в Гофмана) вона стає формою повернення до дійсності. Зображуючи конфлікт особи і життя, поет не просто не приймав дійсності, а прагнув повніше її осягнути.

Гейнівська іронія все ставить під сумнів: об’єкт кохання, неповторність почуття і стан самого закоханого:

Вперше може нещасливо

Закохатись навіть Бог,

Але вдруге безнадійно

Закохається лиш дурень.

Яким би не був щасливий ліричний герой, завжди пам’ятає, що це тільки мить, а не вічне блаженство. Яким би не був розчарованим і приниженим, він знаходить у собі сили, щоб усміхнутись, жити далі і любити знову.

2.2. Творча еволюція Гейне-лірика в “Книзі пісень”

“Книга пісень”, як створювалася протягом більш ніж десяти років, дає можливість наочно прослідкувати еволюцію художнього методу і світогляду Гейне.

“Творча еволюція Гейне-лірика йде в “Книзі пісень” складним, повним протиріч шляхом. Він все ширше освоює традиції німецької народної пісні, роблячи тим самим крок вперед в розвитку одного з основних принципів романтичної поезії в Німеччині. Разом з тим віршам Гейне властивий і вплив кращих реалістичних традицій лірики Фоска, Бюргера, Гете, Шіллера. Значний вплив на формування лірики Гейне справляє поезія Шаміссо, котрий ще до Гейне ввів до вжитку у німецькій ліричній поезії метричні і образні засоби німецької народної балади” Гронская М. Творчество Гейне. – М., 1976. – С. 29. .

У “Стражданнях юності” особливо гостро звучить біль нерозділеного кохання. Знехтуване почуття стає джерелом різкого конфлікту поета з дійсністю, яка й сприймається ним крізь призму своєї душевної драми. Як і інші поети-романтики, Гейне віддає данину популярній у його часи готичній фантастиці, “романтиці жахів”. У першому циклі кохання – фатальна, ірраціональна сила, що несе страждання і загибель. Раз у раз постають цвинтарі, розриті могили, з них виходять привиди, з якими веде бесіди юнак, чи серце спливає кров’ю через нещасливу любов. Відповідною є й лексика, для якої характерними є слова: “похмурий син ночі”, “саван”, “зловіщий сон”, “мертвяк” тощо. У цих ранніх віршах Гейне не відразу знаходить свої адекватні засоби для художнього втілення естетичної програми. Гейне порівнював свої вірші з “Нічними оповіданнями” Гофмана. Близькість їх не тільки в романтиці жахів, а й в тяжінні до земної реальності:

Облиште, темряви діти!

Згиньте в своїй імлі!

Чимало щастя зажити

Я міг би ще тут на землі.

Поет живе в світі дивних сновидінь і уявних марень. Кожний вірш розділу “Сновидіння” –