це опис або сну, або видінь, що їх бачив поет. Уві сні він бачить “її” – невірну кохану, втрачену назавжди; він присутній на її весіллі з іншим (вірші 3 і 4); він продає душу пекельним силам за радість побачення з нею (6); уві сні вона з’являється до нього, подібна вихідцям з того світу – бліда і холодна мов мармур. Наяву поету уявляється цілий пекельний кортеж – він заплатив дияволу страшну ціну за неї, і ось з’являється вона, в супроводі самого диявола, котрий і поєднує поета з його коханою (7). Повертаючись від коханої, поет йде цвинтарем – і з могил встають привиди, кожний з них – жертва нещасливого кохання (8).
Дійсність і сон, уявне і реальне в цих віршах нероздільні – вони поєднуються в страшній фантасмагорії.
Поет цілком занурився у свій відчай, але це скорботна, безнадійна примиреність – це бурхливе, несамовите почуття. Він не шукає втіхи, здатний дійти до останньої межі – продати душу дияволу, пожертвувати “вічним блаженством”, йому не потрібний покой ані тут, на землі, ані “там”, в потойбічному світі. Ніде поет не бачить світлого початку, навкруги безпросвітна темрява – недарма у віршах так часто згадується диявол.
На думку С. Гіждеу “Любов у Гейне виступає як рокова сила, що несе загибель. Образ самого поета розривається лише з одного боку: він нещасний закоханий, що тяжко переживає “її” невірність, одна з багаточисельних жертв цієї рокової сили, подібна до тих жертв, котрі пройшли перед ним на цвинтарі” Гиждеу С. Лирика Г. Гейне. – М., 1983. – С. 30. .
У світі, де живе поет, здається, немає живих, справжніх людей. Це привиди, або живі личини, які приховують то підлість, то убогість. Оманливе видіння – і сама кохана поета...
Цикл “Юнацький страждань” був ще повністю романтичним. Своєю скорботною непримиренністю він в певному сенсі ближче до поезії Байрона, ніж до поезії німецьких романтиків, але з поезією останніх теж багато чого зближує Гейне: напруженість переживань, трактування любові як рокової сили, що стоїть над людьми, нарешті, увесь образний лад і форма віршів.
Образна мова Гейне в цьому циклі умовно романтична: усі нічні видіння, привиди, “безумний сміх”, “дике полум’я в грудях”, “похмурий демон”, “блаженний біль” – романтичного походження. Ще зовсім недавно ці образи, метафори, порівняння були дійсним художнім відкриттям романтиків і передавали інший в порівнянні з лірикою ХVIII століття лад почуттів. Тепер вони все більше ставали літературною умовністю. Щирість і самобутність Гейне проривається через цю літературність.
Ідейно-тематична спрямованість вищезгаданих творів, а також соціальні мотиви, які нерідко звучать і у віршах про кохання, зумовили особливості романтичної поетики Гейне, які відрізняли її від поетики інших романтиків. Це відчувається, наприклад, у витлумаченні теми смерті і теми природи.
“Деякі романтики описували Смерть як єдиний засіб втекти від страждань, від непривабливої навколишньої дійсності. У “Книзі пісень” теж нерідко зустрічається думка про смерть як звільнення від любовних мук. Але герой водночас іронізує над своїми мріями про зустріч з коханою у потойбічному світі (“Пролог” до “Ліричного інтермецо”). Поет усвідомлює, що тривалий час тільки грав роль “вмирущого воїна”, грав комедію “в романтичному стилі”, що він живий “і значно дужчий, аніж всі мерці” Матузова Н. М. Генріх Гейне. Життя і творчість. – К., 1984. – С. 42. . В низці віршів він з оптимізмом підкреслює, що душа його здорова, а журба минеться:
Зачекайте, відлунає
Давнє горе непривітне,
І нова весна піснями
В серці згоєнім розквітне!
Якщо в перших частинах “Книги пісень” романтичні образи домінують, то в наступних вони зазнають помітної еволюції. Так, у численних віршах розділу “Знову на батьківщині” цілком реалістично відтворені враження поета від повернення до міста своєї юності, реалістичний характер мають зарисовки життя простих людей, морські пейзажі, тощо. В цьому ж розділі почуття і настрої поета, його любовні муки, взаємини з коханою теж частіше розкриваються в реалістичному ключі:
Коли ми одружимось, тобі
Всі заздритимуть, та й годі.
Зо мною ти житимеш, далебі,
В розвагах та насолоді.
Хоч бийся, хоч лайся, - буду терпіть,
Покірно гнутиму спину;
А віршів моїх не станеш хвалить, -
Ту ж мить тебе покину Гейне Г. Книга пісень. – К., 1994. – С. 86. .
Побутово-земного, гуманістичного змісту набувають паралелізми: герой прагне стати ослінчиком біля ніг коханої, подушечкою для її голок, папірцем для її папільйоток. А кохана, чий образ раніше неодмінно поставав серед таких романтичних атрибутів, як цвинтарі, домовини, мерці, привиди, з блідої красуні перетворюється на звичайну земну дівчину. Вона вередує, чекає, щоб мати напекла їй солодкого печива, в її серці “були на постої” гусари і т. ін. Все частіше поет кепкує з власного кохання.
Так у “Книзі пісень” формувалася своєрідність всієї творчості Гейне, що полягала у постійному взаємо відштовхуванні і водночас складному взаємопроникненні романтизму і реалізму. Вважаючи себе романтиком-розстригою, Гейне чимало зробив для розвитку реалізму у вітчизняній літературі.
Центральним у “Книзі пісень” є цикл “Ліричне інтермецо”. Хоча тут звучить та ж тема нерозділеного кохання, однак сердечні муки ліричного героя розкриваються тут в іншому плані. В ньому послідовно простежується вся історія кохання поета від його зародження до її драматичної розв’язки – виходу коханої заміж за іншого і страждань героя. Тут за канонами романного мистецтва присутня зав’язка, кульмінація, розв’язка.
Перший вірш циклу – зав’язка – говорить про те, що в “місяці травні” поет закохується й освічується “їй”:
Як в