Розвинулися зрання,

Тоді в моєму серці

Прокинулось кохання,

Як в травні місяці в садах

Зачулось щебетання,

Я їй своє бажання

Освідчив без вагання Гейне Г. Книга пісень. – К., 1994. – С. 43. .

У наступних віршах – ліричних мініатюрах, Гейне відтворює блаженний стан закоханості, до якого долучається почуття солодкавого смутку – можливо, передчуття майбутніх любовних мук. На все поет дивиться закоханими очима, - він навіть починає розуміти мову зірок; Мадонна в соборі здається йому схожою на його кохану. Та виникло перше непорозуміння, за ним, щоправда, йде примирення, каяття, поцілунки, хоча поет починає підозрювати, що вона “безсердечна”, що вона “підступна”. Незабаром настає катастрофа – кульмінація – вона не любить його – вона наречена іншого, виходить заміж. Поет карається її зрадою, його мучать спогади, зневіряється, намагається іронізувати над своїм обманутим почуттям, звинувачує невірну, намагається пояснити те, що трапилось. Уся ця складна гама почуттів поета розгортається аж до останнього вірша, в якому поет намагається покінчити з минулим – розв’язка:

Чому труна велика?

Скажу вам доладу:

Я в ній своє кохання і біль свій покладу Гейне Г. Книга пісень. – К., 1994. – С. 50. .

Герой цього “ліричного роману” – людина з багатим духовним життям, не тільки здатен на високі почуття, страждати від них, але не засліплений ними, він уміє аналізувати свої почуття.

Якою ж постає “вона”? Образ коханої більш умовний і узагальнений, позбавлений конкретно-індивідуальних рис. Гейне не намагається описати її зовнішність, хоча про неї, здавалося б, говориться багато. У неї очі фіалкові, ніжні, лілейні рученята, трояндові щічки – усе це фольклорні шаблони, які не формують живого індивідуального образу коханої. Її внутрішній світ ще менш конкретний – вона невірна кохана. Зрозуміло, що поет зосередився на своїх переживаннях і душевних муках Стадников Г. Генрих Гейне. – М., 1984. – С. 36. .

Цикл “Знову на батьківщині” – та ж історія нещасливого кохання: поет розказує про пережиту ним недавно трагедію. За жанром цикл найближчий до “твору мандрів”. Поет подорожує, зустрічається з сім’єю своєї коханої, повертається в рідне місто, де пережив любовну драму, і в його душі оживають спогади про душевні муки. Минуле хвилює поета, але змушує швидко осмислити його, ніж пережити знову. Ліричний герой дивиться на минуле очима досвідченої людини. Юнацькі страждання близькі йому як спогад. До циклу включено відомий ліричний вірш, присвяченій казковій рейнській красуні Лорелеї. Мотив цей введений у німецьку романтичну поезію за зразком народних легенд К. Брентано і підхоплений багатьма поетами (Ейхендорф, Лебен, Зимрок). У Гейне, як і в попередників, Лорелея – втілення згубних чарів кохання. Але міф про неї для поета – лише “казка стара”. Вже у першій строфі постає сам поет з його смутком, він намагається збагнути незрозумілу йому причину такого настрою:

Не знаю, що стало зі мною,

Сумує серце моє, -

Мені ні сну, ні спокою

Казка стара не дає Гейне Г. Книга пісень. – К., 1994. – С. 59. .

Розмова про Лорелею, прекрасну чарівницю, яка з’являлася на високій скелі над Рейном і своїм звабливим співом занапащала тих, хто плив по річці, розпочинається лише з другої строфи.

Гейне, таким чином, переключив відомий мотив у глибинно ліричний план, у нього він стає метафорою, що передає душевний стан поета його відчуття, породжені казковим образом.

У циклі духовна історія ліричного героя поглиблюється, вірші передають динаміку почуттів, зміну настроїв, то розквіт, то згасання надії на щастя. У розвитку любовної теми тепер нерідко з’являється, прикриваючи більш грайливість:

Хотів би я в слово єдине

Вмістити всю душу смутну,

Віддать його сильному вітру –

Нехай би одніс в долину.

Нехай би печаль в отім слові

До тебе моя попливла,

Щоб ти її кожну хвилину

Почути, кохана, могла.

І навіть, коли серед ночі

Заплющиш ти очі ясні,

І тут, щоб знайшло моє слово

Тебе в найглибшому сні Гейне Г. Книга пісень. – К., 1994. – С. 82. .

Цикл “Північне море” на змістовному і формальному рівнях відрізняється від попередніх. У листі до В. Мюллера поет писав: “Північне море” належить до моїх останніх творів, і ви побачите в ньому, яких нових струн я торкнувся, які нові пісні задумую”. На передньому плані тут тема природи. Він пише про різне море: вдень і вночі, спокійне та бурхливе, під час спалахів блискавок і під безхмарним небом. Але мате поета не зображення морських пейзажів. Він творить зразки високої філософської лірики, в якій природа співвідноситься з людиною і людське життя вимірюється масштабами світобудови. Перед стихією втрачає своє всеохопне значення любовна трагедія поета. Характерним для циклу є вірш “Запитання”:

Над пустельним, морем нічним

Юнак одинокий стоїть,

В думках його сумнів, на серці – журба.

Він хвилі питає похмуро:

“О відкрийте, скажіть мені згадку мудру життя”.

Поет іронізує над болісними питаннями буття. Вони здаються авторові безглуздими, тайну життя відкриває для себе кожен сам:

Шумлять собі хвилі, як вічно шуміли.

І вітер гуляє, і хмари пливуть.

Байдужо-холодні зірки мерехтять,

А дурень стоїть і чекає одвіту.

Незвичною є віршова форма циклу – верлібр, найбільш придатна для підведення перших життєвих підсумків ліричного героя, котрий пережив розчарування втрати, а тепер прагне до єднання з природою.

Зображуючи її, поет відтворює свої настрої, поривання, мрії, страждання і радощі. Так, розквіт весни збігається з щасливим коханням героя, а холодна похмура осінь приносить кінець його щастю:

Співав соловейко, і липа цвіла,

Всміхалося сонце, скрізь радість була!

А ти цілувала мене, обіймала,

І так до тремтячих грудей пригортала.

Кричав чорний